Стою край поля. Як тут не радіти –
Зелені паростки до сонця пнуться ввись!
…Отак людийна. Хоче краще жити,
Але тягар давить її якийсь.

Якісь турботи, клопіт якийсь вічний
Про те, про інше, про усе разом…
А житу сонця хочеться одвічно,
Щоб прорости на полі колоском.

І виростає жито в стиглий колос.
Духмяним хлібом буде на столі.
Росте й дитина непомітно, скоро,
Щоб рід людський продовжить на Землі.

12.05.1997.