Життя триває. День іде за днем. Заходить сонечко і вранці знову сходить. Людина в клопотах своїх шукає мить, щоб відвернути біль страшний – Чорнобиль. Вже стільки літ минуло, відколи біда ця сталась… І залишив Чорнобиль тінь нещастя. І хоч буяють квіти навкруги, хоча ми прагнемо це горе загоїти, диктує розум, що це нам не вдасться.

А, може, ні? Згуртуймось у біді, скажімо: „Геть!” онкологічним болям. І відвернімо наслідки страшні, виполюймо бур’ян чорнобиль з поля.

…Ласкаве сонечко промінням зігріва розквітлу землю. Спів пташиний лине. Високі голубіють небеса. А трави росяні блищать, немов перлини. І ця краса – творіння Божих рук – нам додає снаги в житті.

Та досі росте полин гіркий на цій землі і рану незагоєну тривожить. Ятрить її, нагадує про біль від атомів нашестя по усіх усюдах… Коли ж, нарешті, покладемо край безглуздю, некерованості й будуть хмаринки чисті, небо голубе, барвисті квіти і здорові люди? Коли ж, нарешті, про біду забудем?..