Духмяне літо поспішає до осені. Загостювало в нашому краю барвистим цвітом, щедрими плодами землі, пливе хвилястими хлібними ланами, заплутується в густому яблуневому гіллі. Милується собою, немов наречена, задивившись зелен-чубими вербами в тихе водяне плесо. А потім, насупившись дощовими благодатними струменями, посміхається веселковими барвами на незримо далекому небосхилі. Озирнувшись, прошкує далі…

А ген там, на другому краї землі, вже втішається сонечко. Золотокоссям променів ніжно гладить неозоре довкілля. І там, де, як зауважив Шевченко, залізні стовпи небо підпирають, кур’єри тепла маліють, слабшають, а ще далі й зовсім поступаються ночі.

Світ дивовижно незбагненний. Що не кажіть… І літечко, що з року в рік навідується до нас у гості, теж незрозуміле, таємничо-загадкове. Саме тому ця пора зацікавлює, вабить людину, спонукує до відкриттів… Як, зрештою, й осінь, що ні на день не запізнюється, радше, навпаки, – навідується ще літньої пори гуркотом комбайнів, співом кіс…

У цьому мальовничому безмежжі смуткові немає місця. Літечко ж – дзвінке, грайливе, довгождане!