Прилетіла сьогодні Сніжинка до мене в гості. Влаштувалася на долоні і розпитує, коли послабшав мороз. Я, розуміючи її стурбованість, стараюся потішити: „Не журися, люба. Він лише пішов у гості, незабаром повернеться, обов’язково повернеться. Зимі ще ж не кінець…” Здається, вже й не журиться вона. І ми подружилися.

І розповіло мені це тендітне диво, яка далека до нас дорога, як довго довелося летіти із хмаринки до матінки Землі. На цьому шляху зустрів Сніжинку колючий Вітрисько, обцілував, покрутив у швидкому танку та й подався далі.

А тим часом Сонечко виглянуло з-за Хмари, пожаліло замерзлу Землю. Вирішило, що за його теплом вона сумує, тужить. Усміхнулося – і повеселіло усе навкруги.

Та ось знову розперезався пустотливий Вітер, а з ним прилинула біла Хмара, розгубила пуху білого стільки! І негайно розбудилася Заметіль. Засвистіло, загуркотіло навкруги. Пух розстелився по Землі теплою периною. Зраділа моя гостя Сніжинка, бо ж не забули про неї подруги. Прилинули і взялися допомагати їй зігрівати змерзлу Земленьку. Потулилися вони докупи і не пускають Мороза-лоскотуна жартувати з молодими сходами озимини, що зеленіють у цьому холодному, сплячому рослинному світі. Чого йому туди? Адже веснонька додасть їм сил, спонукає рости й колоситися, щоб у людей на столі був хліб, якого вони просять у щоденній молитві доТворця…

А вигляне Сонечко – і заблищать міріади зір на Землі. І затанцюють сонячні зайчики весело і прудко.