Лагідне сонячне проміння запрошує нас заглянути до весняного лісу. Він ще дрімає, оповитий тишею. Тільки де-не-де на галявинці посхиляли ніжно-білі голівки провісники весни проліски – квіти, що бояться злих зазіхань на їхню красу холодного, злючого вітру.

Іноді в задолинку ще можна зустріти намети снігу. Він, цей сніг, хоч і старезний вже, аж почорнілий від часу, та дуже холодний. Але таки не страшний! Бо зовсім недалечко на невисокому пагорбку наливаються красою перші квіти. Проліски п’ють життєдайну вологу з розігрітої землиці, красивішають із дня на день і з настанням світлої днини повністю віддаються п’янким сонячним поцілункам. Намилувавшись досхочу, гордо постають у всій своїй красі – вони, тільки вони, бо інші квіти ще не насмілюються протистояти холодам.

…А чорний ліс немов шумить верховіттям: ”Не зазіхай і ти, людино, на цю красу…”