Поринула земля в вишневі снігопади, каштанові свічки яскраво гоготять. Кульбаби заметілі на левадах, у саду, у полі… У цьому параді конвалії духмяній гордо б стати. Та ні! У лісі, де тонкі травинки, як ниточки в мереживі життя, у затінку дерев мрійливо-ніжних (бо ще весна!) ця біла квітка тихо розцвіла. І вабить очі, милує красою ще й милозвучністю чарівних голосів ансамблю злагодженого – дзвіночків грою запрошує заглянути у ліс. Їй мріється про теплий дотик сонця і сік живлющий рідної землі. О всеплодюща мати, дай відчути конвалії, що все даєш ти їй – росу, і сонце, й затінок у спеку, і спів пташок, що лине угорі, і чисте-чисте (аж прозоре!) небо, і промінь сонця, й дух із надр своїх.

…Передзвін мелодійний вітер-диригент спрямовує у пісню про красу навкілля, а із калини соловей-поет ще виразніше тьохка про надії – на тепле літо, веселковий дощ, на радість в серці, на багато квітів… Як я люблю конвалію у цвіті, нектар її – духмяний, запашний!