Розлилися сонячні потоки. Сліпучо-осяйне тепло дзвенить із кожного промінчика. Обціловує заспану земленьку, будить. І вона, стрепенувшись, як молода, ще невправна господиня, метушиться. Там он зеленим паростком озвалася, а в лісовому задолинку білосніжжям пролісків замаїлася. А потім, замріявшись на мить, первоцвітові наказала людей звеселяти. То тут, то там сиротливо тягнуться до сонечка перші прикраси весняного часу. Але ж земленька, заглянувши у дзеркало високого синього неба. надумала краще причепуритися, адже й квітам самотиною ніжитися до сонця сумно… І, замилувавшись нуртуванням власних живосоків, підморгує усьому довкіллю верба. Блискучо-коричневе забарвлення бруньок враз несміливо виставило пухнасті язички, відчувши благодатне тепло весняного дотику сонечка. Вони тягнуться до його проміння, а нагрівшись досхочу, розцвітають яскраво-жовтими подовгастими кульками.

А в повітрі, тим часом, милозвучно розливається пташиний спів. Мелодія пробуджує в серці щиру любов до усього прекрасного на землі. Нуртує в душі відчуття святковості.

Із високого голубого неба ллються сонячні потоки. І вже нема кінця-краю сонячній радості, що чистосяйним джерелом надії осяває довкілля, людину і все живе на Землі…