Гаряче літечко – пора відпочинку. Так завжди говорить бабуся Олена. Тільки-но внученьки переступлять поріг, вона одразу ж нагадує їм, що міські діти приїхали в село не траву косити. Та й син її торохкотить невпинно, мовляв, розважайтеся, поки тепло…
Ось так і живуть у неї троє внуків, син із дружиною усеньке літо. То ласують садовиною, то в річці купаються, то молочка тепленького (з пінкою!) чекають-не діждуться… Або ж полюбляють теплими вечорами вечірні зорі в бінокль розглядати. А досвітки, розбурхані півнячим криком, міщани проводять у солодких снах.
Тихенько, щоби зайвий раз голосніше ногою не тупнути, бабуся Олена щодня обходить своє нехитре господарство: двадцять курей, стільки ж гусей, десь із десяток індиків, дві корови, дві свині, троє телят. Худібка неквапливо залишає подвір’я, раз-по-раз озираючись, немов промовляє до господині: “До побачення!”, а потім жадібно пасе росяну траву. Ліниві свині до цього часу вже встигають наїстися і розлягаються на відпочинок в очікуванні наступної трапези. А домашнє птаство лементує у відповідь на бабину лагідну заборону не йти в город: “Потерпіть ще трошки, ось попрошу сусідського Йванка полагодити тин, то й не кортітиме вам порпатися на грядках… Кажуть люди, що коли очі не бачать, серце не болить. Ось і ви, мої пташенята, не знатимете туди стежки. Нехай лише дитина з косовиці прийде…”
А ось і Йванко. Твердою ходою наближається до подвір’я, гукає:
– А йдіть-но сюди, бабуню!
Підійшла. Замилувалася його розквітлими щоками – немов у дівчини. І так лагідно-мило, немов рідного, пожаліла:
– Іванку, дитинко, чи дуже натомився?
За день парубок – в дев’ятий клас перейшов хлопець! – зашарівся, а незабаром, оговтавшись, ніяково вимовив:
– Та де там! Я ж добре виспався. А ось батько учора допізна на роботі затримався, а сьогодні схопився вдосвіта. Та й обидва його брати допомагали нам після вечірньої косовиці. Вони ж більше натомилися. Де там мені! А я б хотів, бабуню, більше попрацювати – м’язи накачати… То покличте косити – піду. Я саме про це і хотів вам сказати.
Бабуся Олена, скориставшись нагодою, попросила Іванка тин полагодити. Хлопець одразу ж радо взявся до роботи. Стукав-грюкав молотком, аж міщани збудилися…
…Лагідне сонечко підкреслює неповторно-захоплюючу пору – літо. Для Йванка це ще й нагода загартуватися, набратися сил, здоров’я…
На поріг висипало двійко заспаних міських хлопчаків – це онуки бабусі Олени, майже однолітки Іванка. Подивилися, покривилися й гайнули назад – по телевізору «бойовик» дивитися. Знає цю міську дітвору Йванко, тому й посміхається як дорослий. Лише головою хитнув: шкода, що хлопці втрачають такий дорогоцінний час…