Ще чорною хусткою ночі оповита земля, а в оселях то тут, то там спалахують електролампочки. Голосно відлунює аж в інший кінець села криничне цямриння. Заспані собаки протягуються на хрипле півняче „ку-ку-рі-ку”.

А ось і сонечко. Воно встає вже набагато раніше. Та сріблистий сніг, що лежнем вилежується навкруги, і морозець, що добряче пощипує щоки, нагадують: „Ще зима…”

І виграють то яскраво-рожевими, то жовто-гарячими, то білими переливами розмаїті сніжинки. Веселяться у танку, підхоплені легеньким вранішнім вітерцем, що ліниво розгулює білими просторами, намагаючись оминати перепони. Та, заблукавши у випадково зустрінутому лабіринті, журиться, аж завиває…

Тихо народжується день. Міцніє морозець, та лише на час пробудження сонця. А потім воно щедро й безкорисливо віддає земленьці тепло, турбуючись, щоби, бува, не змерзли пташки, звірі, щоби не нарікали люди…

Але ми завжди якимось природним процесом не задоволені, чомусь нарікаємо, скаржимося то на дощ, то на сніг… У листопаді-грудні бідкалися, що снігу нема, мовляв, які ж будуть свята, а потім згадували про озимину, що, не вкрита снігом, може померзнути. А коли сніг таки випав, нарікали, на бездоріжжя, холоднечу, хурделицю.

…Вже й свята минули. І зима відступає. Веселіє сонце. Метушаться в клопотах люди. Вже й весну виглядаємо, про оновлення мріємо. І так щороку. А сонечко своє робить…