Навкруги білим мереживом застелена земля. Воно сліпить очі білизною, грайливо ковзають по ньому сонячні зайчики. Виткане вмілою майстринею-зимою, це мереживо красою вабить зір і видається неперевершеним.

Гострі білі шпильки виблискують на сплячих деревах, кущах. А на лісову галявину, куди мене непомітно привела зимова чаруюча неповторність, вибігла із-за колючих зелених віток ялини руда білочка, розчулена несподіваним сонячним промінням. На якусь мить завмерла, ніби чогось вичікуючи, а потім, переконавшись, що несподівана відвідувачка лісових палат не завдасть шкоди, кумедно віддалилася, щоб знову досхочу пострибати по гілках і повернутися до своєї нехитрої оселі.

А я немов приросла до красивих лісових угідь. Легенький холод пощипує щоки, та мені байдуже. Треба рухатися, щоби не змерзнути, але так не хочеться виходити із цієї казки і розлучатися з дивовижною красою зимового лісу… Навкруги приємно вабить зір вкрите мерехтливим інеєм гілля високих кленів, могутніх дубів, а з тоненьких прутиків білокорих беріз немов скапують сльозинки. Ось і вітерець збудився зі сну та, протираючи заспані очі, зачепив широким рукавом лісову галявину. Несподівано опиняюся серед білої заметілі. Радісні згадки заполонили мене, захотілося сміятися, світ став таким чарівним, неповторним, красивим…

Уся краса ця – витвір Божих рук. Нам, людям, належить зберегти цей дар, не завдавати природі страждань…