Топ-100

Знову йдемо до осені

Уже знову журяться лелеки. Здається, зовсім недавно ці провісники тепла несли нам на крилах весну із далекого краю. А вже серпень…

Колючі жовтогарячі стерні на полях боляче ранять серце усвідомленням пташиного мотиву: знову йдемо до осені. Щойно вкладена в скирти солома: пшенична, ячмінна, житня – навіває безліч думок про те, що вже дуже скоро літнє сонечко стане скупішим, ще й день відчутно покоротшає. Зрештою, так воно вже і є.

Одиноким сторожем нічної тиші у полі стоїть кремезний дуб. Мабуть, столітні події бачив, бо й потріскана кора – це болючі рани, завдані не тільки вітрами, морозами, спекою, а й відлунням людських тривог і нескінченних клопотів. І оте вічне таїнство боротьби людини із собою, зі спокусами, невдачами і прикрощами, навіть радість – усе це закарбувалося в німій деревині. Тільки вітрові відомо, про що тут ідеться, бо ж він – кур’єр отого всього людського, що відбувається, „перемелюється”, осмислюється…

Незвідана тайна могутньої крони! Он і лист вже трішечки багряніє, втишується у німому болю, мовби каже, що наближаються холоди. І справді. Бо вже і врожай „попросився ” в комору. Та й городина, знай, дозріває… Мине ще зовсім небагато часу і пусткою забовваніють поля. Холодні дощі чергуватимуться із колючою мжичкою, клубочитимуться тумани – усе це осінь. Не хочеться, та знову йдемо до неї. І знову журяться лелеки, збираючись у вирій…

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *