У високому небі пливуть легенькі прозорі хмаринки. Із тієї чистої бездонності витікає сонячне проміння. Це воно, розсипавшись дрібно-дрібно, обціловує квіти, дерев торкається, людей зігріває. Веселіє усе живе від того лагідного дотику.

Виспівують радо пташки у високості, прославляючи день гожий, радіючи літечкові, метушаться комашки, втішаючись красою земного раю. Із квітки на квітку перелітають невтомні бджілки, господарями квітчастого лугу почуваються джмелі, раз-по-раз дають крильцям роботу жучки-сонечка.

Про щось приємне перемовляються травинки, і до їхньої таємничої розмови прислухаються чи не усі мешканці й відвідувачі лугу. Різнобарвний килим, досхочу напившись літніх дощів, зігрівшись ніжністю сонця, під гострим лезом немилосердної коси вмовкає… А з далечини доноситься розмірений гул комбайнів. Жнива. Хліба просяться в комори.

Безтурботна дітвора ласує дарами землі – достигли ягоди. Посмакувавши вишнею, малиною, про щось перемовляється, а тоді мчить до річки. Спека. Тож, освіжившись у лоскотливій водичці, малеча хлюпається, супроводжуючи купання радісними вигуками. Ще б пак! Гожі дні, в школі канікули. Тож хіба нема приводу радіти? Адже навкруги – незрівнянна краса, повно ласощів (вже і яблука майже достигли, ще трішечки б почекати…) На те й літо-літечко…