Уже весна. Так лагідно, ніби любляча ненька, дивиться розквітлими очками на світ Божий перша квітка. Тягне білосніжну голівку до сонечка, мовби вже ніякі березневі холоди їй не страшні… А ночі ще холодні. Час од часу зима ще перечить волі природи і повертається назад – тільки поглядом, але ж холоду всипле стільки, що перші нерозважливі паростки (молоді ж!) аж скручуються у трубочку. Сподіваються зігрітися під сонячними промінчиками, а коли так і стається, то гордо розправляються і зеленіють ще дужче…

Високе небо стає голубішим, чистішим, прозорішим. У тій недосяжній далечині весело кружляють пташині зграї. Виспівують веснянки, аж дух запирає. А онде з-за небокраю лелеки надлетіли. Додому! До рідної землі! Ще трішечки, ще якусь мить залишилося попрацювати крильми… Втомлені птахи щасливі, бо нарешті вдома. Радісні й люди, бо птахи принесли на крилах весну, а з нею – нові надії, упевненість, тепло.

І кожен з нас сподівається нових злетів, більших здобутків, світлих перспектив. Як буде насправді – невідомо. На все воля Божа. Але ключ до успіхів один – благословення Всевишнього, помножене на нашу плідну працю.