Топ-100

Плаче захмарене небо…

Хмаринки ллють дрібні сльози на розквітлі сади, і ніжно-зелене молоденьке листя, вмите дощовими теплими краплинами, виблискує перламутром. Застигли у дрімотній тиші ніжні пелюстки квіток. Перед дощем досхочу наситивши повітря п’янким ароматом, квіти примовкли, щоби з приходом сонячного теплого проміння знову засяяти неповторною, невимовною красою.

І ось перший промінчик пробиває пелену хмар і обціловує усе на землі. Світ веселіє. Усміхається веселково небо, радість зігріває серця. Щось невидиме додає оптимізму. Краса навкілля надихає, бентежить, бадьорить. А й справді – онде легенький вітерець приніс приємну свіжість. І від потиску його руки захиталися у розміреному ритмі дерева. Вони вже зелені-зелені, і ота ніжність листя змушує вкотре зупинися. Неможливо байдуже пройти повз цю красу, не намилувавшись. Здавалося б, нічого особливого, адже весна щороку одягає дерева в пишні шати, а духмяний цвіт приваблює чаруючою неповторністю. Важко з цим не погодитися.

Але щороку весна особлива. Іноді примхлива погода не дуже щедро обдаровує навкілля сонячним промінням, буває, що й холоду жбурне повні жмені – на лист, пелюстки, стебельця. Тихо плачуть тоді рослини, залишившись наодинці зі своєю бідою. І тільки земля – турботлива мати – піклується зраненою красою, живлячи її свіжим, цілющим соком…

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *