Як окрилює ця краса!

Синьооке небо дивує неозорістю. Скільки оком кинь – навкруги височить накинуте над світом прозоре покривало. А в тій бездонності – човники-ластівки, корабели-лелеки. Ще й жмут сонячного світла, осяваючи небесну путь, губиться в безмежжі.

Наввипередки веселково тягнуться увись зелені паростки. Ще кволі, ніжні, зморені нічними холодами, та переконані в своїй правоті. І набираються сил, виростають, доводячи своєю нескореністю всім, що не варто зупинятися на півдорозі, що не треба впадати у розпач.

А онде в лузі різнобарвно пробуджуються із тривалого перепочинку перші квіти. Самотинно бовваніють на вітрі, вивищені понад травами. Тендітні стебла розхитуються, тремтять, але не ламаються – є ще достатньо сил вистояти і побороти незгоди.

…Так би й людині уміти подолати життєві шторми, отак би вистояти в них, як це вдається квітам…

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.