Непомітно, ледве відчутно вона крадеться принишклими деревами, кущами, вдягаючи їх у легку позолоту. Ці ще несміливі кроки надають довкіллю сумного забарвлення. Тому й журиться вітер. А перепочивши у вогкому туманному задолинку десь за селом, несе на своїх легких крилах невеселу звістку ген у далеч.

Розріджене повітря аж дивує прозорістю. І в його неозорих просторах викупується зграя молодих горобців. Снує човником, немов би підхоплена вітром, а потім, трішечки втомившись, перепочиває на електропровідниках. А онде за квітку соняшника зачепилося павутиння. Незабаром осінь.

Та на календарі ще останні дні літа. Сонячне проміння, нагадуючи про полудень, виблискує переливами… Повітря бринить, створюючи дивну симфонію осінньої пори. І, немов натягнута струна, чарівна володарка – золота пора року пише неповторну музику, що дивує, зачаровує, приваблює. Вона зливається воєдино із сюрчанням невідомо чому заблуканого серед отав коника-стрибунця, із гудінням лінивого джмеля, що забув про наближення осені та й на хвильку вилетів зі схованки, зачувши тепло…

Тільки людські голоси повертають мене у реалії. Спрямовують у серпень з його пахощами дозріваючих грушок, слив, п’янким ароматом свіжоскошених отав і пізніх квіток. Сумні думки про настання холодної пори якось непомітно губляться у спогадах про приємне. І на серці знову радісно…