Ми змаліли душею. До нас горнеться туга і смуток.
Нас бентежать невдачі і невпинності часу ріка.
Де ж він, де той сівач? Хай візьме свій здобуток
І в родючу землицю вкине зерна Добра.

…Як чекаємо всі, що прийде звідкись мрія і доля,
Що хтось нам на тарілці все готове подасть!..
І в зневірі та в розпачі озираємось гнівно навколо,
В своє серце торуючи чорній заздрості шлях.

Нас вона, зла і люта, закувала у пута
І затьмарила сонце Віри, Правди, Добра.
Розучились прощати, вже не можем збагнути,
Що не злоби й незгоди вчить нас віра свята.

Ми ж любові Господньої прагнем всюди і часто,
Бо ми всі – діти Божі, власність свого Творця…
Спам’ятаймося, люди, і чинім волю Божу,
Щоб Всевишній любов’ю нас зігрів на літа.

02.2000.