Три дороги розходяться поблизу Михайликової яблуньки. Татко посадив у саду деревину синові в перший день його народження – щоб не тільки на радість росла, а й користь приносила, збагачуючи сина вітамінами плодів соковитих, смачних. На жаль, сам так і не скуштував тих яблук. Вже два роки минуло, як повернувся із заробітчанських доріг у домовині. Подейкували, хтось лихий спокусився на його гроші, зароблені тяжкою працею, й відібрав їх так немилосердно разом із життям…
І треба ж такого, що саме поблизу Михайликової яблуньки в передвечірню пору зустрічаються підлітки з навколишніх вулиць. Спочатку гомонять про щось, потім катаються навипередки на велосипедах. А з настанням сутінків, коли у селі поволі стихає гамір, починають свої „вечорниці”. Зазвичай, розпашілі хлопці й дівчата спочатку йдуть до найближчої криниці. Скуштувавши холодної води, найсмачнішої в усій околиці, сідають на Павлінину лавку, якраз попри садок, де росте Михайликова яблунька.
– Ну, що, братва? – ще не охололий Вітьок, як його кличуть однолітки, нахабно підморгнув у бік Михайликової папирівки.
Хоч і стемніло, та соковиті, аж прозорі, яблука, що ледве тримаються на гілках, з дороги видаються тьмяними ліхтариками. Здається, ось-ось у саду йтиме глухе відлуння від їх ударів об зелену траву. А вечірні сутінки щораз непомітніше оповивають задріману землю. Втомлені літньою роботою сусідські дядьки вже відпочивають. Тільки декотрі господині ще пораються в кухнях, навіть двері повідкривані.
Малий Михайлик ще не спить. Сон чомусь не йде, та й оці вечірні гульки сусідських хлопчаків, триваючі іноді до третіх півнів, також не дають заснути.
… – Та чого попритихали? – Вітьок рвучко встав, і не встигли усі оговтатися, як він перестрибнув решітчатий металевий паркан і вже в Михайликовому саду розреготався так голосно, що навколишні собаки спросоння розгавкались, ніби сталося щось страшне. Уся ватага без команди і собі зірвалася з лавки.
– Налітай!
Урізнобіч летять зламані гілки. Зранена людською бездушністю тендітна яблунька, як беззахисна сиротина, терпить знущання. Ніхто не чує, як благально скиглить молоденьке деревце, просячи пощади, тільки бідолашний Михайлик закусив губу, щоб не розплакатися не стільки від страху (надворі ж темно!), як від образи.
„Ну чим я маю відігнати їх?” – не дає спокою думка, а маленьке серденько ніяк не може втишитися і стукає так, ніби ось-ось має вискочити із грудей.
„Боже, що мені робити?” – не по-дитячому журиться п’ятирічний господар чи не єдиної згадки про татуся.
Ноги самі йдуть до яблуньки – такої ж маленької і беззахисної, як це дитинча. У садку хлоп’я відчуває тепло міцних таткових рук, чує лагідний голос: ”Синку, сорт яблук Білий Налив достигає дуже швидко. Це деревце оберігай, бо воно знає усе про твою долю… Станеш під його крону і відчуватимеш захист від спеки, вітрів, дощів…”
…А виявилося, що захисту потребує і деревце. Не від погодних неприятливих умов – від людей, які мали б бути хоч трішечки добрішими…