Якесь недобре передчуття переслідувало чотирьох чоловіків і стількох же жінок. Позаду – асфальтова стрічка дороги в рідній Україні, попереду – тривога пошуку роботи у чужій країні. Тут, у гамірливій юрбі митників і таких же, як і вони, українських „туристів”, десь у паперах чи у прискіпливості людей, котрі пильно вдивлялися в очі, згубилися патріотизм і гордість, віра і надія. Залишилася тільки впевненість у своїх працьовитих руках. Наразі усе добре закінчилося, і щасливі з того, що дочекалися відкритого шлагбауму, майбутні заробітчани крокували чужою землею з надією бодай трохи зміцнитися матеріально і після повернення додому хоча б борги віддати.

Та, на жаль, ця країна не відповіла прихильністю. Чи вже набудували усього чужинцям мозолисті українські руки, чи очистили всі поля від бур’янів, а, може, просто весь урожай звезли в комори… Однаково з недовірою зустрічають у тих краях наших бідних земляків.

Роботи не знаходилося, і чотири подружні пари, сяк-так перекусивши, вже, було, зібралися шукати місця для нічного відпочинку, як зустрівся знайомий і порадив чимдуж утікати звідси, щоб не привернути уваги поліції:

– Усіх чужинців депортують, пильнуйтеся, щоб не потрапити їй на очі, – схвильовано сказав. – Я кілька днів тому ледве викрутився – господар збрехав, що я в нього гостюю, а не працюю. Тепер усіх наших, хто порушив хоч одненьке правило, „видворюють”.

Сподівання на оплачувану роботу так само зникло, як і передвечірнє сонячне проміння. Тихий літній вечір спадав на чуже місто, оповиваючи його сутінками.

– Що робитимемо? – запанікував двадцятидворічний Олег, міцно притискаючи до себе молоду дружину. Вдома вони залишили з батьками дворічну Іринку. І незрозумілість, тривога опанували серцями усіх.

– Почекаймо до ранку, а там якось буде… Ходімо в ліс, онде він видніється, там заночуємо, – не придумав нічого кращого найстарший Тарас.

За містом справді починався лісок. Розпалили багаття, заходилися виймати ще домашні запаси продуктів. Перекусили. Сяк-так перебули ніч. А на світанку у тому ж лісі якісь добродії запропонували роботу. ”Платитимемо 5 злотих за годину роботи,” – пообіцяли.

…Автобус «добрих» людей мчав хорошим путівцем, за їхніми словами, до місця роботи. Коли зупинився, «карти» відкрилися. „Поліційна дільниця”, – ледве прочитали чужою мовою бажаючі працювати. Перевірка документів завершилася депортацією…

-Чому ви, гості нашої країни, які приїхали на екскурсію, ховаєтеся в лісі? – прискіпувалися поліціянти.

І хоча українці вибріхувалися, що відбилися від групи і заблукали, цього ніхто не хотів слухати. Бо й справді – хіба ж так поводяться туристи?

…У серця українців поселився страшенний розпач. Як буде далі? Як із порожніми кишенями переступити поріг своєї оселі? І чим удома віддати борги?..

-Головне тепер – дістатися додому, – взявся заспокоювати усіх Тарас. –А там мусимо щось придумати. Бо ж кажуть, що всюди добре, а вдома найкраще. А ми шукали доброго заробітку… Тепер я спробую зайнятися городництвом, якщо урожай буде добрий, то повезу його продавати..

Дружина якимось невиразним поглядом висловила незгоду. Чомусь показала односельчанам свої порепані зашкарублі руки. Адже її супутники, хоча й молоді, та вже нажили мозолів. Бо що з тієї тяжкої праці, думали вони, якщо заробити гроші не щастить, бо городина дешева. М’ясо перекупники забирають теж за безцінь, можливості продавати самотужки немає….

-Маємо досить часу, то давайте займемося підрахунками, – торочив своє Тарас. –Спочатку треба взяти великий земельний наділ. А далі побачимо. Тобто, треба посадити таку культуру, урожай якої вартує дорого. Багато не заробиш, бо видатки шалені, але потрохи розживемося… Давайте поекспериментуємо із солодким перцем, адже літо в нас тепер жарке…Чи не так, Надіє?

-Еге ж, еге ж, правильно міркуєш. І навіть ділиш шкіру невбитого ведмедя…- ніяк не могла оговтатися від невдачі дружина.

Найбільше вона хвилювалася за дану дітям обіцянку заробити грошей на їхнє навчання в університеті… Щоб легше хоч дітям жилося, щоб не шукали кращої долі на чужій землі. Та що поробиш…