Буяє яскравими барвами літній луг. Витканий квітковим розмаїттям, він ще дрімає в передранковій тиші. Навкруги дивними перлами виблискує роса. І свіже дихання землі, замаєної ромашкою та вогником, навіває приємні враження. Красо рідної землі! Ти вабиш нас, чаруєш, заворожуєш, додаєш надій. І відблиск вранішнього сонця, що тільки-но сходить, додає оптимізму. Бо чого ж сумувати?

Ось збудився свіжий вітерець. Він ще такий молодий! І зовсім нечутно бродить поміж травами. Заплутується в луговому густоцвітті та й притихає там для перепочинку. Поговорить-погомонить із розквітлими травами, витче казку для бджілки-трудівниці, підхопивши легенькі пір’їнки-насінинки, та й подасться далі. А сонечко обціловує ніжні хиткі стеблинки, п’є з них росу. Напившись, прошкує далі – до чистого плеса ставків, що облюбували собі місце за лугом і тягнуться аж до густого непрохідного лісу.

П’янкий нектар густо наповнює повітря. І від того воно стає цілющим джерелом життєдайної сили. Невтомні бджілки, врізнобіч сіючи мажорами, легенько сідають на запилені серденька квіток і напиваються того нектару… Потім десь губляться у повітряному безмежжі. Поступово втихають їхні крильця-«двигунчики», щоби, невдовзі повернувшись назад, знову дати нам можливість почерпнути із довкілля досхочу наснаги…