У Миколаєві поблизу Львова шанують видатних людей, особливо – духовних історичних постатей, як-ось: Маркіян Шашкевич, відомий ще й як будитель галицьких українців.
Марія Ганич, завідувачка Народного музею Уляни Кравченко і Миколи Устияновича, що в місті Миколаїв Стрийського району Львівської області, розповідає:
– Маркіян Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в селі Підлисся поблизу Золочева на приходстві діда Романа Авдиковського (маминого батька). Від дня його народження минуло 210 років.
Як по батьківській, так і по материнській лінії Маркіян Шашкевич походив з давньої священичої родини. У їхньому роді сини зазвичай успадковували професію батька. Не була винятком і сім’я Маркіяна Шашкевича.Виростав Маркіян серед прекрасної природи і серед простого люду, жив його турботами і надіями. Слухав народних пісень, які назавжди запали йому в душу. «Шуми, вітре, шуми, буйний, На ліси, на гори, Мою журну неси думку На підлиські двори. Там ти скаже дуб старенький І єден і другий, Як там жив-єм ще маленький Без журби, без туги (вірш «Підлисє»). Один дуб у селі Підлиссі, де народився Маркіян Шашкевич, там стоїть понині.
Аби бути священиком, треба було закінчити початкову школу, відтак гімназію, а потім вже – університет та семінарію.Навчання в школі велось німецькою мовою і знання її вимагалося від кожного учня. Ті, хто хоч би словом обмовився рідною мовою, бували жорстоко покарані: їм вішали на шию таблицю ганьби.
Про такі звичаї побратим Маркіяна Шашкевича Яків Головацький писав: «Пригадайте, як вам було, коли вас приведено до міста з рідного села межи чужі люди, а молоденька дитина вирвалась із словом руським, як всі сипонули на тебе, як шершуни: «А фе! По-хлопськи! Хлоп! Хлоп!» І перший раз, брате, зарум’янишся за свій рідний язик, личко твоє спаленіло, а оченята слізьми залилися»…
1829 року Маркіян Шашкевич з благословення тодішнього митрополита Михайла Левицького став вихованцем греко-католицької семінарії у Львові та студентом університету. В університеті навчання велось також винятково німецькою мовою. Розмовною мовою в семінарії була польська. Вихованці семінарії (їх звали питомці) діставали повне утримання від держави, яке було не вельми щедрим.
За столом шестеро семінаристів пили з однієї склянки, мились у холодній воді з однієї миски. Ще мав семінарист від держави для писання на місяць п’ять гусячих пер та одну лойову свічку на чотирьох. Вихованці мали дотримуватись дисципліни, а за порушення їх суворо карали.
15 лютого 1830 року сталась подія. Питомець Шашкевич запізнився у семінарію після обідніх університетських занять, його не хотіли впустити. Він протестував, а вже за два тижні був виключений із семінарії. Дізнавшись про те, що сталося з сином, батько відмовився допомагати йому грошима і заявив, що нехай тепер подбає про себе сам.
Прибитого горем хлопця прийняв до себе Захар Авдиковський, який був управителем будинку пристарілих в обителі Святого Лазаря. Тут Маркіян Шашкевич допомагав вуйкові у роботі, працював у бібліотеці Оссолінських, переписував різні папери. На той час він вперто займається самоосвітою, читає все, що є в бібліотеці про Україну і Слов’янщину. У нього загорілося бажання зібрати якнайбільше народних пісень і видати їх.
До Львівського університету та семінарії після неодноразових прохань впливових людей Маркіян Шашкевич поновився восени 1833 року, коли навчання вже давно почалось.
Він приносить в семінарію зовсім новий дух. Починає агітувати вихованців семінарії створити гурток, аби вводити в руських колах розмовну народну мову, просвіщати народ і боротись з ополяченням населення, воскресити писемність у Галичині. Він відразу знайшов однодумців. Ними стали Іван Вагилевич та Яків Головацький. Семінаристи прозвали їх «Руською Трійцею». Невдовзі до гуртка пристав ще один семінарист Микола Устиянович – наш земляк. Кожен, хто вступав у гурток, дав клятву працювати для руського народу.
Маркіян Шашкевич ніяк не міг погодитися з тим, що українською мовою слід говорити тільки в селі… Тоді, напевно, зродились його натхненні слова, які стали девізом часу, в якому він жив: «Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила: Чому ж мова єй не мила? Чом ся нев встидати маєш? Чом чужую полюбляєш?»
У час навчання в семінарії Маркіян Шашкевич взяв участь у так званій «азбучній війні» – після статті Йосифа Лозинського «Про впровадження польської азбуки до руського письменства у Львівській польській газеті «Розмаїтості». Автор статті підтримував думку впровадження польської азбуки в руське письменство. Категорично проти такої пропозиції виступили члени «Руської Трійці». Маркіян Шашкевич відповів Йосифу Левицькому статею «Азбука і abecadlo» (абецадло), в якій аргументовано довів шкідливість такого кроку.
Шашкевич зачепив також питання і про кирилицю. Він обороняв її, бо іншої абетки не було, і кирилицею друкували всю тогочасну книжкову продукцію церковного характеру. Правда, Маркіян Шашкевич визнавав, що кирилиця не вельми годиться для світської літератури, для цього її слід спростити на більш лагідний лад, і схвалював так звану «гражданку» – гражданський шрифт, який, як він скаже, є «приємніший для ока».
Вже через рік, у 1837-му, вийде праця учасників «Руської Трійці» не кирилицею, а гражданським шрифтом. Це був альманах «Русалка Дністровая», яка назавжди увійде до скарбниці української культури. Через багато років Іван Франко назве появу «Русалки Дністрової» явищем наскрізь революційним. Вона виводила нашу літературу в народ, вводила в літературу його мову, торувала шлях у майбутнє.
Також велика заслуга Маркіяна Шашкевича у створенні книжки для українських дітей, яку він назве «Читанкою». До друку ця книжка вийшла аж 1850 року, завдяки товаришеві Маркіяна Якову Головацькому, на той час професору руської літератури Львівського університету. Називалась вона «Читанка для малих дітей до школьного і домашнього употребленія, сочинена Маркіяном Шашкевичем». Це був перший підручник для вивчення рідної мови, на якому виросли цілі покоління українців. Відтак вона перевидавалась багато разів. Але назва «Читанка» так і залишилась.
1838 року Маркіян Шашкевич закінчує університет, одружується, і 20 травня його висвячує сам митрополит Михайло Левицький в соборі Святого Юрія.
На свято Покрови 1836 року Маркіяну Шашкевичу випало виголосити українське слово в соборі святого Юра у Львові, де тоді виголошувались проповіді польською мовою. Його проповідь справила на присутніх приголомшливе враження своєю відвагою і натхненням. Звертався Маркіян Шашкевич до Матері Божої, прохаючи взяти під свій Покров його народ, забутий і покинений всіма, без проводирів. Його народ вичікує від неї милості. Саме відтоді беруть свій початок проповіді рідною мовою, якою колись соромились говорити в нашій церкві.
Прийшов день розлуки… Розпрощались други,
Зложивши присягу прикладно все жить,
Буть браттям молодшим всегда на услуги ,
Плекать рідну мову, Русь щиро любить,
– писав Микола Устиянович у своїй поемі «Вспомини».
Після висвячення священика з сім’єю відправили на парохію в село Гумниська. Пізніше він був переведений в село Нестаничі, де 17 квітня 1839 року Маркіян став батьком. Народився син Володимир, який продовжив справу батька і став поетом.
Життя Маркіяна складається не просто. Нестатки і хвороби щораз сильніше даються взнаки.
Шашкевич проситься на парохію в Новосілки Ліські. Але у Новосілках туберкульоз вибухнув із новою силою. Знаючи про тяжку хворобу Маркіяна, Микола Устиянович запрошує його в гори на «жентицю»(сироватку з овечого молока), яка нібито помічна при туберкульозі.
Микола Устиянович уже в 1836 році створив присвяту «Прелюбезному другу нашому Руслану – Маркіяну Шашкевичу в день імені єго». Звертаючись до керівника «Руської Трійці» від імені товаришів, поет окреслює його роль як «будителя народного духу».
Ти гаї наші, ріки, гори, доли
Будиш з немочі – даєш їм оченька,
Даєш їм голос, гарнеє личенько –
І нас думати з ними вчиш поволи.
Навесні 1843 року Маркіян Шашкевич оглух і осліп, хвороба прикувала його до ліжка. 7 червня 1843 року його муки припинились. Поховали Маркіяна Шашкевича у гробівці тамтешніх дідичів Винницьких.
1893 року, коли минало 50 років від смерті Маркіяна Шашкевича, його прах перевезли з Новосілок-Ліських до Львова і поховали на Личаківському цвинтарі.
1906 року спорудили пам’ятник у вигляді скорботної жінки, яка схилилась над могилою. У цій могилі вже знайшли вічний спочинок дружина поета Юлія та син Володимир, який помер 1885 року.
210 років тому ця видатна людина народилася. Пам’ятаємо про Маркіяна Шашкевича, бо присвятив життя Богу та Україні.