Довго виглядали деревця весну. Чомусь барилася світами, губилась поміж стежок, аж нарешті озвалася пташиним співом, вихлюпнула небесною голубінню, сонечковим посміхом. І розвеселила все навкруги. Рослини вдягаються в нові пишні шати. Манить красою ніжно-зелений лист, наче усміхаються тріснуті бруньки. Просять: ”Не згуби нас, людино…”

Весело на душі, бо навкруги – зеленіюче Царство Природи запрошує помилуватися, відпочити, набратися здоров’я, сил, бадьорості. Ось асфальтова стрічка біжить, а по обидва боки – старі розлогі сторожі-тополі створюють подорожньому захист від вітрів, затінок у спеку. Розрослися кронами ввись і вшир. Благають зраненими вітами-руками: ”Не ламай наших гілок, людино…” І чорніють торішнім зрубом рани тополь, кричать, волають до людей: ”Зупиніться, варвари!”

Не почули. Бо ж той німий крик відчути треба… Росло собі деревце, дивувало нас прагненням вижити. Боролося з колючими вітрами, пекучим сонцем, холодними снігами, але – вижило! Людину ж здолати не могло…