Топ-100

450 років Миколаєву

Яким було це місто на Львівщині в минулому? Поки науковці-історики ламають списи, здуваючи з паперів архівні порохи, не дрімають і музейні працівники. Адже саме в музеях причаїлися найправдивіші свідки подій різних часів! А кому вірять, як не свідкам?

Вивчаючи експонати Народного літературно-мистецького музею імені Уляни Кравченко і Миколи Устияновича міста Миколаєва Львівської області, його завідувачка Марія Ганич у спогадах Уляни Кравченко прочитала, яким було 450-річне місто Миколаїв у віці 300 років, тобто сто п’ятдесят літ тому, і навіть трохи раніше.

Уляна Кравченко

– Віддавна шаную творчість Уляни Кравченко, перечитую її, – каже Марія Ганич. – Було б невдячною справою переказувати написане, бо її легкий, як пір’їнка, виклад читається без утоми. Тому нехай кожен сам насолоджується текстом. А я скерую читача в ці спогади вчительки і письменниці саме про наш Миколаїв…

Отже, Уляна Кравченко згадувала:

*Світ побачила я в Миколаєві над Дністром, у Жидачівському повіті, в Галичині. Батько мій – Юлій, а мати – Юлія з Лопушанських. Я первородна дитина, маю двох братчиків і сестричку.

Спогади з першої декади життя – то сила і спонука до дальшої дороги… Скільки в них гарного, чистого, величавого, що зможу черпати з нього , як із цілющого джерела!..

*Книга мого життя розкрилася одного незвичайного дня. Була весна і Великоднє Свято. Акт народин довершився в домі Леонтія Устияновича, колишнього бурмістра «вільного міста» Миколаєва й батька Миколи, нашого славного повістяра й поета. Хрестив мене місцевий парох отець Іван Біржинський, а хрещеним батьком був отець Іван Грабовинський – парох сусіднього села Стільська, великий приятель моїх батьків.

Сполудні шаліла буря з блискавками та громами…Злива… Нагло золоті піски покрила повінь. Руслом, що ним давно плив Чорний Потік, котилася тепер велика ріка. Звичайно, з гір, що обступили улоговину міста. Сіро-жовті хвилі досягли мурів камениці. Вода рвала, несла з собою дерева, що стояли на її дорозі. Мій городчик, повен квітів, покрили каламутні буруни. Буря скоро надійшла і скоро відійшла.

Пізно ввечері приніс нам пан Марковський з «Verlaqy» (ферлягу) жахливу вістку: дівчинку, що пасла худобу, заскочили й ухопили хвилі повені. Добули її неживу в кінець Болоня. Такої зливи і повені не пам’ятають і старі люди.

*Коли почали будову залізничного шляху, прибуло до мого досі спокійного родинного міста багато чужинців. Я мала тоді 12 літ. Був то рік 1872-ий. Люди великого світу, світу рафінованої цивілізації. Найближчу залізничну станцію будують за чверть милі від міста, в селі Розвадові. Станція близько закладу для сиріт графа Скарбека в селі Дроговиже, тому і зветься Миколаїв- Дроговиже.

Леонтія Устияновича не було вже тоді між живими. Бурмістром був Михайло Пришляк. Поет Микола був тоді священиком у Славську. Тут була тільки традиція про поета й подвижника національно-громадської діяльності.

Братанич поета Микола виголошував його вірші. Мій батько їх цінив і знав напам’ять «Рекрутку», «Пещену дитину» й інші. Батько називав Миколу «руським соловейком».

*В ті шістдесяті-вісімдесяті роки тільки деякий священик чи вчитель був свідомим народовцем, деякі знали тільки з метрики, що вони греко- католики. Але наше міщанство вже тоді було свідоме, достойне, неначе горде своєю свідомістю, своїми правами, здобутими в довгій боротьбі з чужими елементами. Міщани любили свій величний обряд і не покидали його. Тоді накидування чужого обряду не мало успіхів.

Я вже дитиною чула, відчувала свою окремішність, окремішність нашу як роду русин (українець) за національністю.

Величавість нашого обряду, чар слова й рідної мелодії будили чуття любові до рідної землі, до рідного народу. Традиція.

*Моє рідне місто має ще з часів свого заснування добру славу. Міщани боролися постійно з урядовими «покровителями» та вперто боронили своїх прав.

*Далі традиція національно-громадської діяльності Миколи Устияновича та його родини.

Дім Устияновича – це мій рідний дім. Тут була моя батьківщина, поки я пізнала велику соборну Батьківщину з книг та образів…

Домашньої сварні, ні лайки служниць ніколи я не чула. Не чула я дитиною і тих буденних нечестивих слів, без яких люди якось не можуть обійтися; неначе б у нашому домі написано було доброю рукою Шекспірове речення – осторога: Нехай зло, закляття й чари не доторкаються нашої любої пані!

Пізніше, коли тут, у камениці пані Марковської, довелося чути сварку супругів та бачити інше життя, я не могла звикнути і ніколи нікому нечемних слів не сказала.

Дім Устияновича, в якому ми мешкали десять літ, залишиться у моїх спогадах усе як святиня; дійсно, той дім оберігав добрий дух і не допускав туди увійти нічого, що зле, погане. Турбот буденних та недостачі ми не знали.

*У книгах, зібраних дідунем, я бачила нашу стару культуру. Ми здавна культурні. Ми дали скарб мови Москві, нам не треба чужої культури.

*Братики мають свої таємні плани: їхня увага все звертається на «Дірявий Камінь», він у лісі, ген, недалеко Радева. Льохом, що починається під цим каменем, можна дійти аж до роздільського ставу. В льоху ховалися люди в часи татарських нападів. Там закопані скарби, золоті дукачі та залізна зброя. Про «Дірявий Камінь» завжди оповідають Маріянкові й Едмундові знайомі хлопчики Мочульські, Апполінарій, Альфред і Михайло. Їхній дідуньо, ще як був юнаком, знайшов у льоху шаблю.

*Пані, що мешкали в камениці, читали в залі романи. Коли інтересна повість доходить до кінця, пані не жаліють неспаної ночі. Пані інтересувалися тоді французькою літературою.

*Пан Марковський вертаючись увечері з міста часом приносив відомості з торговиці або «Ферлягу»: який був торг на безроги (свині), скільки сотень свиней, а скільки волів привезли люди з Надітич. А коли був у веселому настрою, оповідав дещо з минулого про колишнього свого пана, графа Скарбека, власника сотень сіл та тисяч душ.

*У 1870 році відбувся ювілей заснування міста (300р.) В архівах магістрату, що приміщується в ратуші, збудованій серед ринку, є повно пергаменових грамот, документів та писем різних цехів.

*Місто Миколаїв над Дністром засновано 1570 р. Миколою Тарлом на грунтах Дроговижа, над допливом Дністра, Глибоким Чорним Потоком.

Місто лежить на відстані 45 км на південь від Львова, майже в половині дороги, що веде через Стрий на Мадярщину.

Дністер пливе щойно через сусіднє село Розвадів, отже місто віддалене від ріки на 3,5 км. Наше місто називається Миколаїв над Дністром.

Стратегічно це місто важне, бо лежить в улоговині, оточеній вінком узгір. Крім того, місто з усіх сторін укріплене земляними та мурованими окопами. Місто, хоч мале, належало до «вільних міст» , не знало панщини, має досі свої ліси, поля, доми й маєтки в готівці й вартісних паперах. Німецьке міське Магдебурзьке право було призначено місту вже в 16-му столітті. Власники й урядовці-старости намагалися виключити «схизматиків»- міщан від участі в привілеях, навіть виперти їх поза мури міста на Підлісся й Завалля, але славне українське міщанство боронило своїх прав і вело завзяту боротьбу, аж поки не перемогло старостинських насильників.

*Грамотою з лютого 1615 року польський король Жигмонт ІІІ забороняє підстарості Миколі Концкому в’язнити міщан, а в березні 1616 року той самий король видає миколаївським міщанам «залізні листи» – «глейти», які забезпечують міщан перед жорстокістю «державця» в Дроговижі. В січні 1617 році король дозволяє Станіславові Добкові відступити миколаївське солтиство Іванові Терлецькому і його подрузі Дороті з Куткора. В архіві збереглися ще глейти з 1617 р. для тодішнього бурмістра Федора Постригала і для кушніра Семена Черкаського.

*Міщани здобули владу й силу, були райцями в Раді й Лаві міста. У квітні 1623 р. король знову пригадує державцеві Миколі Остророгові, щоб він не гнобив міщан.

*В 1622 р. напали на Миколаїв татари і знищили його, а король грамотою з квітня 1623 р. звільняє міщан від данин і податків. Хоч були перепони, влада й адміністрація міста перейшла в руки міщан і вони будують аж чотири церкви. Як свідчать старі метрики , всі чотири церкви були парохіяльні, мали своїх священиків.

*Міщани, переважно гончарі, були багаті й вигідні, хотіли мати церкву близько. На горі над цвинтарем побудували у 1641 р. ще й монастир Василіянок і церкву. Нині по ній нема сліду, тільки старий кивот переховується, як пам’ятка, в церкві св.Миколая. При монастирі були школа, шпиталь і захист для старців.

*В 1641 році договорилися міщани зі старостою про участь у будові школи, ратуші і брам міста, одначе всі ці величаві будівлі скоро, бо вже в 1649 р. в час завірюхи Хмельниччини, знищив вогонь.

Миколаїв і досі зберігає вигляд українського міста. На три тисячі мешканців сотня латинників і тільки одна родина жидів.

Так було в нас в 1870 році.

*Наше місто мало таке право, що жиди не сміли в ньому поселюватися. Тут були все ті наші люди, а між ними славнозвісних гончарів було найбільше.

Наше вільне відокремлене місто, таке своє й миле, зберегло й досі традиційні предмети побуту.

Не маємо багато українських міст з українським характером.

*Національно -громадську діяльність розвивала тут родина Устиновичів. Вже в 1848 році відзначується тут натхненний поет Микола, а потім його син, маляр Корнило.

*Узгір’я, що оточують наше місто, багаті на глину. Гончарство тут поширене. Від копання глини сторонні люди називають миколаївських міщан «копачами». У деяких родинах вже кілька поколінь трудиться гончарським ремеслом. Здавна славними гончарями були роди Яциків і Бринів. Гончарство давало прибуток. Люди здалека приїжджали по гончарські вироби.

Кераміка з формами української культури. Переважає рослинний орнамент. Формування посудини відбувається примітивним способом на гончарному крузі. Тут, хоч таке примітивне , проявляється творчий дух. Чиста глина, перемішана, приготовлена, жде на творця, щоб перетворитися на якийсь предмет. Кожна річ, що виходить з людських рук, є мистецька.

Чуття дотику у гончарів розвинене, і з-під рук майстра виходять химерні забавки, бо всі ці дрібні речі, ляльки, свиставки треба вже ліпити без круга, без знаряддя.

Гончарні вироби переходять через вогонь, випалюються. Гончарні горни – це великі печі, що мають округле склепіння з випаленої глини. Випалювання посуду відбувається звичайно вночі. Гончарі самі везуть свої вироби до Болехова, Дрогобича чи куди далі. Найбагатші поклади чистої гончарної глини є коло Верина. Глина – це наймолодші поклади тут же на поверхні землі. Тільки з первісної не занечищеної глини, каоліну, випалюється білий порцеляновий посуд. Випалювання посуди – важливий момент. Трудолюбні мовчазливі люди – ті наші гончарі, справжні майстри, що в працю своїх рук вкладають і творчість духу.

*Крім гончарів, у Миколаєві є багато олійників і кушнірів. На Ринку є кілька склепів, купці – наші люди: Збудовський, Мочульський, Стельмах та інші. Промисел у наших багатих міщан: Устияновичів, Пришляків, Добушівських, Ланчевичів, Шаранів, Гурніків.

*Ще в 1870 році була в нашому містечку тільки одна жидівська родина: жид Шор мав при Стрийській вулиці «блаватний склеп». Його родина мешкала у камениці пані Марковсько, в сутеренах, і була майже непомітною. Тут жиди не були такі самовпевнені, як роздільські, що приїжджали на торг, А стільки їх сідало на драбинястий віз, що аж вози ломилися. Тут вони не сміливі. У робочі дні Шор перебував у склепі, в суботу – вдома на перинах. Шорова зберегла звичай голити голову, ходила в перуці і в «бінді» – це накриття голови, нашите дрібними перлами. Діти – хлопчики з пейсами говорили жаргоном, мішаниною слів наших і німецьких. Ця одна старозавітна родина в нашому місті почувала себе ніяково, не заакліматизувалася. На свято Гамана діставали від неї урядовці дарунки: вино й печиво «макагігі». Між громадянами «вільного міста» вона чужа і несмілива, важко їй тут знайти когось на почесну роль «шабезгоя», тобто такого, щоб наймився у суботу засвітити свічку, запалити в печі, чи як- небудь послужити.

*Наше місто багате, барвисте, чисте. Білі муровані двори, кожний окремо серед великих зелених городів. Жидівські душі, «їдіше нишумес», не мали тут окремої божниці-синагоги, ні окопища, ні окремої вулиці – «гетто», як у інших містах.

Нема в нашому місті того гидкого, несамовитого болота. Архітектура міста одноманітна: тільки дві поверхові камениці, побудовані графом Скарбеком для його приятельок, пані Марковської і пані Кузьмінської. Боки чотирикутного будинку не зовсім забудовані.

*При Стрийській вулиці величава церква св. Миколая. Фундаменти покладені в 1858 році, а докінчено в 1874 році. Будована за громадські гроші. Посвятив її митрополит Йосиф Сембратович. Іконостас, намальований Теофілом Копистянським, коштував сім тисяч. Церкву малював Корнило Устиянович. Жертволюбні міщани й міщанки, як Михайло Пришляк і Анна з Добушівських- Герус, купили до нової церкви оправлене в срібло Євангеліє, чашу й фелони.

*На передмісті Підлісся є невелика мурована церква, в ній правиться Служба Божа кожної четвертої неділі. У церкві св. Юрія на Загуменні відправлялися богослужіння до 1877 року. Тоді церкву розібрано і поставлено трираменний хрест. У старій похилій церковці св. Спаса відправляли Службу Божу ще до 1873 року. Потім вона стояла ще кілька літ замкнена в тіні великих лип.

*Усе Болоня, давнє русло Чорного Потоку, покривають золоті піски. На пісках між срібними полинами в погідні дні розкладав мотузяр Пош свій мотузярський верстат (линник). Через ціле Болоня розтягалися линви, линовки, мотузи та мотузки. Робота на замовлення або на торг. Пош – із Франції , походить із шляхетської родини.

На передмістях, на Заваллі, Підліссі й Болоні – скрізь хати міщан під солом’яною стріхою. Заняття міщан професійні, прибуткові. Місце, де сходяться на розмови й де добивають торгу при чарці,- це ферляг (тютюново- цигаркова крамниця), яку тримали Устияновичі. Він містився в Ратуші.

*Наші міщани говорять по-українськи. Пани з «крайсамту»- німці, тому поширена німецька термінологія. Листоношу називали «бріфтригер», хоч ним був наш старий міщанин Шпитко, що одягав свою синю опанчу та високу сиву шапку.

*У найближчому селі Дроговижі перебуває постійно військо цісаря і короля «Галіції і Людомерії». Щодня о 8 год ранку переходять парадні коні зі стаднини за Стрийської вулиці на львівський шлях. Для вуличної дітвори велика атракція – ці парадні коні та жовніри в червоних штанах. Різноманітність на тлі сільського життя.

*Староміщанський одяг, льняні сорочки, але не з обшивками, тільки з великими викладеними ковнірами, по краях вишиваною червоною заполоччю. Багато сіють льону, конопель, з сім’я вибивають олій.

Сипкі піски заливає золото проміння, і нема восени калюж, ні вліті сірого пилу. Людям не докучають великі морози ні спеки, містечко охороняють узгір’я.

*Цікава є легендарна скеля на Лисій горі. Гора піскова, не камениста, а внизу орна земля. На середині гори виростає стрункий, як дівчина, пісковик-моноліт, другий нижче зветься «кобеля», кільканадцять малих розсипаних каменів – це «гриби», є й «пес», що з дівчиною пішов на гриби і тут скам’янів. Давніше вкривали гору ліси. Дівчина Варвара не пішла в Зелені Свята на голос дзвонів до церкви, але на гриби в ліс, хоч мати їй говорила: « Не йди, доню, на гриби, збирайся до церкви, бо Бог тебе скарає і каменем станеш…» Не послухала, пішла. І скам’яніла! У хвилину, як у церкві дзвонили на «Достойно єсть».

*А ті просторі розкішні городи, ті цвіти, між якими і я виросла, і досі мені дорогі… Той дім, де я бачила своїх батьків, той дім, де я чула, що в ньому жив Микола Устиянович, залишився для мене все дорогим. Той дім з городами – мій рідний дім, моя батьківщина… Для Миколи Устияновича збереглась у мене все любов дочки до батька.

Спомини про Миколаїв кріплять мене в найтяжчі хвилини… Як візія минулої молодості, залишаться на все в пам’яті білий просторий мурований дім і великі довкола городи. Велике царство дитячих літ, що його бачу завжди в уяві, – воно ніколи не зменшиться , не затратило нічого зі своєї краси й чару, бо я молодою виїхала з свого рідного міста і більше до нього не верталася – тільки мої думки все туди вертаються…

(Спогади Уляни Кравченко).

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.