Розцвіли б квіти…

Тихе надвечір’я. Сумовито порипує давно немащеними завісами дерев’яна хвіртка. На другому кінці села аж заходяться пси. І цей собачий хор вкотре боляче ранить серце баби Марти лихою здогадкою.
„Мабуть, знову напився… І хто його додому доведе? Вже нині замерзне до ранку, бідолаха…” – подумки розмовляє стара Марта сама з собою. Шкарубкою долонею поправляє неслухняне сиве пасмо, що вибилося з-під чорної хустини і насунулося на геть виплакані очі, посновані від сліз наче якоюсь плахтою.
„Покарав ти мене, Господи, покарав… То вже мушу той свій хрест нести…” – журиться Марта. У її голосі переплелися жаль і смуток, ще й невимовне горе, а понад усе в ньому є відблиск тихої покори. І ця покірливість баби Марти, ця мовчазна згода нести свій хрест крізь усі дороги життя не просто дивує – вона вражає.
Враз недалеко хрипкий голос пролунав. Марта стрепенулася – так, неначе почула пугача серед тихої ночі, що крикнув їй над вухом і страшенно налякав. Обіперлася на міцний ціпок і стоїть-тремтить. Мабуть, не встояла б, якби не ціпок. А втриматися на ногах мусить, бо що ж робитиме її погане ледащо, її колись гарненький, симпатичний синочок, котрий нині віддався „зеленому змієві” сповна? Де ж прийде, з ким сваритиметься, кого ображатиме? „Ой, терпітимуть сусіди нізащо, коли я вмру…” – тихо плаче стара Марта.
Болить і душа за своїми роками, так нехитро прожитими укупі із чоловіком-пияком. Бо що ж то кохання… Воно сліпе. Само сліпе, ще й Марті молодій очі засліпило. Її Михайло покійний юнаком таким красенем був! Високий, кучері чорні, густі, а найбільше вабили Марту його очі під довгими віями. Ті глибокі бездонні очі вона не може забути, ті очі приходять до неї в сни і тепер, коли вигоріли б зовсім, якби жили… Ті очі полонили дівчину такою мірою, що несила про них забути. І ніяких вмовлянь, заборон не чула – прислухалася тільки до голосу закоханого серця. Так і заміж вийшла.
…Як легенький різнокольоровий метелик, що пурхає з квітки на квітку, безтурботно проводячи дні за днями, як коник-стрибунець, що невгамовно сюркоче усеньке літо, так і її Михайло жив. То тут, то там дадуть сто грамів – п’є Михайло! І так йому добре між людьми, так весело живеться!
Заклопотана і Марта у своєму піклуванні про ще ненароджене дитятко. Мрійливо плекає своє дитинча: щасливою, здоровою хочеться їй його бачити. Незабаром так і стається – гарний хлопчик народився! І головне, що вроду батькову перейняв. Але кажуть і народі: „Не родись красивим. а народись щасливим”. І з часом щастя від Марти втікало, аж поки не втопилося у склянці, з якої татко почав пригощати неповнолітнього сина…
Минали роки. Вже й два молодші сини потяглися до чарки. А Марта плаче, вмовляє, благає… Та де там! Батькове п’яне слово у хаті – то закон! І так усі чоловіки трималися вкупі, поки не пішли один за одним із того світу.
„По кому дзвонять?” – питають люди. „Та по тому Михайлові, що так пив!” – одказують. Інакше й не знали, як сказати.
А сини посумували день-два за батьком та й знову почули голос того „змія”, що кликав їх до себе. Допилися, тепер біля батька на цвинтарі ще двійко хрестів додалося…
Залишилась Марта на світі з наймолодшим своїм. Живе, як билина край дороги, – сама-самісінька порається увесь день то в хаті, то в стайні. А як весна прийде та квіти зійдуть, то Марта оживе, засяє думками у своїй червоній руті під вікнами, в чорнобривцях. І чекатиме осені, і проситиме Бога, щоб зглянувся над нею, нещасною, та й привернув би сина до матері немічної, старенької, дав би йому розуму забути про горілку, без якої він жити не може. Проситиме Марта в Бога благословення дочекатися цвіту під вікнами, бо ж вона так любить цю красу на дотик! Квіти полонять її, ваблять пелюстками на хитких стеблинках, і оте Боже розмаїття додає їй сил терпіти. Кому скажи – не повірять…
Серед цієї пишноти губляться п’яні, лайливі вигуки її останньої надії – наймолодшого сина, – у молитві за нього не до споглядання за довколишнім цвітом.
„Господи, допоможи мені покірно мій тяжкий хрест нести, – молиться безупину, а шорсткі порепані руки м’якнуть від рясних краплинок-сліз. – Отям його, може, тоді б я й побачила, як розцвітають квіти”…

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.