Доля

Життя Ольжине не зупинилося – воно равликом заповзло в нудну тісноту постільного режиму і там мовчки й насліпо мучиться-страждає… А думки – як надокучливі ґедзі: повертають спогадами в минуле. Тоді вона сизою горлицею побивалася в усі боки – тільки б діток не обділити чимось, тільки б у хаті був лад, тільки б чоловікові вдома жилося добре. Та занедужав її Василь та й незадовго відійшов…
Відтоді, як він помер, минуло два роки. А після похорону Ольга відразу ж взяла себе в руки і намагалася все зробити, щоби й надалі гідно забезпечувати дітей, щоб її троє пташеняток не почувалися сиротами. Та не вберегла себе… Того дня враз померкла краса дивоцвіту під її вікном за мереживом фіранки. І хоча кожна насінинка, висіяна нею навесні проросла і буйними барвистими квітами запрошує вийти на вулицю, Ольга не встає з ліжка. Виснажену непосильною працею вдову прикув до ліжка параліч. Та такою силою, що й мову відібрав, а лікарі кажуть, що так вже буде завжди.
Німа нерухома мати! Чи є в світі щось страшніше, ніж такий удар долі?! Діти поплачуть тихенько в куточку, а тоді вклякають перед образом Пречистої Діви і щиро, як уміють, просять Небесну Заступницю: „Матінко Божа! Скріпи нас! Додай нам сил терпіти цей хрест. Допоможи нашій мамі одужати. Тільки ти єдина донесеш наші молитви до Господа Бога, а Він вислухає їх і нам допоможе, Богородице Діво! На Твою милість наша надія. Не покинь нас, благаємо Тебе, наша єдина надіє і опоро! Покрий нас своїм омофором”.
Помолившись, бідолашна дітвора снідає. Чи не щодня у меню – молоко із хлібом, сир, сметана, картопля. На обід – суп чи пісний борщ. І все. Готувати ж якісь делікатеси нікому, бо мама хвора. Самі ж ще не вміють куховарити до ладу, бо ще маленькі… Проїлися їм уже ті страви щоденні, та… Поснідавши, діти розбігаються із хати, бо повно роботи мають. Та ще й тримають на контролі стан матері.
… А й справді – роботи тієї в селі! І хто стільки того всього видумав – і зварити, і попрати, і худобу погодувати, корови на пашу випустити, тричі в день подоїти, і на городі все заростає бур’янами, то треба сполоти… Нелегко впоратися з усім. Задумуються: а як же їхня матуся все це встигала? І плачуть-плачуть гіркенько…
Скільки дитячих сліз вже пролито! Скільки болю відчули малі серденька! Та жити треба. І дітвора нікому не скаржиться – бо що це дасть?
А життя триває.
Тільки нерухомий равлик-Ольга ніяк не може покинути ліжко-хатину. І нікому не скаже, скільки різних думок вихором пролітають, ранячи втомлене недугою серце, довгими безсонними ночами, скільки разів хотілося погладити по голівці хоча б найменшу свою квіточку-донечку за те, що доглядає її, бідолашну маму, сказати: „Моє сонечко маленьке…”! Або пригорнути до серця сина Максимка і просто так, „для профілактики”, посварити його пальцем. Не в силі…
А щебетливі діточки так прагнуть маминого слова, ласки. Вони не хочуть навіть втрачати надію на мамине одужання. І роблять усе можливе, щоби найдорожча людина знову була здоровою і веселою, щоби, як це було ще зовсім недавно, хоча б могла зустрічати їх на порозі рідної хати.
…На осінньому небі – хмаринки. Сіють дрібненький дощ, вмивають пожовкле листя, зажурених птахів. Ось уже летять у вирій останні зграї. Ось-ось кольором невинності пухнастий сніг засипле довкілля. А потім таки прийде весна, бо птахи принесуть її нам на крилах – у поля, в сади, в ліси і, звичайно ж, у квітник під вікнами Ольги… І вона зловить поглядом сонячне проміння, набагато сильніше, ніж досі, відчує його тепло і звернеться до дітей, хоча, на жаль, лише подумки: «Не забувайте творити добро навіть чужим людям, будьте чесними, діліться з іншими душевним теплом нашої випробуваної ударами долі родини».

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.