До болю гіркі події в її долі щодня спогадами ранять серце, примножують страждання, і сліз тих (звідкіль беруться?) – годі очі підвести… А запашне літо виграє барвами, додаючи тепла кожному серцю, – поглянь-но. Бач, в Олину душу воно теж постукало, додає надій і віри в те, що усе в житті змінюється, усе минає…
– Олю, як поживаєш, як справи? – не передбачаючи, що викличу хвилювання, запитую знайому, з якою бачилися років зо два тому. Але тоді ми поспішали, то й не наговорилися. А цього разу…
Переповнений старезний „ЛАЗ” заледве рухався чорною стрічкою асфальтівки в напрямку невеликого містечка. Видавалося, що час стоїть на місці. Та коли Ольга заговорила відверто, якось незвично скоро замиготіли за вікнами придорожні будинки, дерева…
– Знаєш, сестра радить мені їхати до неї в Італію. Вона там прибирає помешкання, то й мені знайшла б таку роботу. Це ж уже не один рік у мене великі проблеми й не знаю, чи зможу колись їх вирішити… Ти помітила, як я постаріла?
– Олю, не переймайся, Бог добрий. Розкажи про свою біду… – пробую розрадити.
– Я знаю, що на все – Божа воля, і цей хрест Господь дав мені нести… – без сліз схлипувала жінка і долала:
– І непосильного в житті нема…
Аж тут вицвілі очі, що колись вигравали синявою бездонного неба і ховалися під густою щіткою довжезних вій, враз заповнилися слізьми. Хвильку помовчала, а тоді, оговтавшись та не стишуючи голосу, заговорила:
– Коли захворіла моя мама, я майже щодня їздила в село, а чоловік із сином залишалися в місті, у квартирі. На вихідні й вони приїжджали до моїх батьків. Після маминої смерті занедужав тато. Теж зліг. І знову треба комусь бути біля нього та ще й чимале господарством, городи порати… Два роки влітку під час відпустки я їздила за кордон на заробітки, бо грошей обмаль – ліки ж дорогі, а мій син закінчував школу. Тепер він – студент, тож гроші теж потрібні. А після цих відлучень здому я нині у квартиру зайти не можу, бо там господарює інша жінка. А коли й ночую там, то не сплю до ранку. Бо в одній кімнаті я, а в другій він із коханкою, ще й обидвоє п’яні. Спився з нею до безтями, втратив роботу. Усе пропиває, а харчі привозить від своїх родичів із села. П’ють, їдять, сплять – стільки їхньої роботи, ще й б’ються. І так щодня. Якось я почула, що вона радила моєму чоловікові встромити в мене ніж. Але за шість років такого „красивого” життя він, нарешті, опам’ятався і вперше висловив свою позицію: „А навіщо? Я ж тобі не кажу вбивати свого чоловіка…”
– І нема на них ради, Олечко?
– Не знаю. Писала заяву в міліцію, та наразі – нічого. У квартиру зайти не можу – боюся… Син тепер у Львові. А я – в батьківській хаті. Їжджу на роботу, серед людей трохи забуваю про свою біду… Батькові щодня поміч моя потрібна, бо немає нікого більше поруч з ним…
Вона вийшла з автобуса. Ще зо три кілометри йти їй на роботу пішки. Я вловила кривизну її вуст, щось схоже на посмішку прикрасило її згорьоване лице. Зрозуміла її без слів.
”Та я не сама, зі мною багато добрих людей. Якось і я свою біду переживу…” – напевно, хотіла сказати мені Ольга, та автобус рвонув далі. Із його віддаленням тільки зменшувалася постать жінки, яка терпляче несла свій хрест…