Попри те, що війна триває, сподівання на покращення життя в тилу не зникають. Одні кажуть, що саме тому захисники воюють, щоб у вільній державі жилося легше, інші нарікають, що все дороге, витрати вищі від доходів і тому нерідко трапляється, що нічим серйозним допомогти війську.
…Досі згадується той день широкомасштабного вторгнення росії на нашу землю, коли події на прикордонні завдяки засобам телекомунікації стали очевидними та породжували всілякі тривожні передчуття, а мислення спонукало діяти так, щоб не залишити посеред води не тільки державу з оборонцями, а й свою родину.
Не панічне скуповування продуктів та необхідних речей, як-ось: ліхтарик, мило, свічка, сірники тощо,а відчуття реальної потреби на найближчий час та віра в наповнення та оновлення асортименту керували діями багатьох із першого дня розширеної війни. Бо місцеві жителі бачили, що власники магазинів (особливо сільських, там усе на виду) одразу ж вирушили за товаром, хоча доводилося довго вичікувати в чергах на блокпостах. Надалі різний необхідний товар з’являвся на полицях пропорційно до реалізації.
Попри це, таки було кілька покупців, що не могли стримати емоційного вибуху та побоювалися щодо завтрашнього дня…
Розсудливі матері й бабусі стишували панікерів тим, що село своїми запасами ще й місту допоможе вижити, і захисникам, бо головне зараз для всіх – залишитися вільними, не втрапити під московський чобіт. А, тим часом, волонтери великими партіями скуповували те, що було необхідним для боротьби з агресором і відправляли та відвозили воїнам, та й продовжують підтримувати наші Збройні Сили, бо й справді – саме вони потребували і далі потребують найбільше. Хоча й не вимагають…
Кожен, хто заробляє гроші, продовжує сплачувати на оборону податок, запроваджений кілька років тому, ще під час антитерористичної операції; волонтери не припиняють збір потрібних речей, ліків і продуктів, щоб наші захисники могли оборонятися і щоб вигнали ворога з України. Тил частково підтримує і внутрішньо переміщених осіб, котрих війна змусила залишити домівку, припинити або перемістити підприємницьку діяльність… Тил не втомлюється плести маскувальні сітки чи «лісовички», жертвувати кошти. Бо усвідомлює, що там, у горнилі війни, треба всього. І треба багато. Бо нерідко воїни залишаються ні з чим за якусь мить… Тил знає, що важливо не впасти у відчай, об’єднатися і робити все для наближення перемоги України. Навіть якщо нема грошей, продуктових запасів і навіть військових вмінь, знань.
Так, ця війна не може бути безвихіддю. Бо й у тилу можна знайти спосіб боронити Україну.
– Знаєте, якось вже так звиклося жити ощадно, – зауважила в розмові бабуся, тримаючи за руку внука-школяра. – Ми вчимося обходитися тим, що є, бо вже дев’ять років війна… Ми знаємо з історії, що таке неволя… На жаль, ця війна близько, тут – в нашій державі, тому всі разом із ЗСУ мусимо боротися і віддати все, що можемо, щоб перемогти навалу тієї безбожну орди, що напала на нашу Україну, заради прийдешнього, задля діточок і внуків, задля розвитку… І ми переможемо.