Ці яблучка спочатку зелені. У процесі достигання стають жовтуватими, наостанок довкола хвостика з’являються рожеві плямки, що розпливаються досередини або кругами, або ж смужками. Хоча й не надто великі, а лише середніх розмірів, та вони ваблять зір такою цікавою розмальовкою. А смак який! Солодкуватий з легкою кислинкою! І соку – море!

Довго росла ця яблунька, поки зародила. Бо пробилася на світ непередбачувано. Як це було? Давно котресь хлопча з’їло яблучко та й викинуло качан у квітник. А зернятко проросло й довго дивувало пагінцем, що з кожним роком зміцнювався, дерев’янів. Були скептики, що насміхалися з того деревця, мовляв, нічого путнього з того не буде, лише дичка. Радили нащепити на ній добру яблуньку.

Та якось так сталося, що ніхто навіть не спробував нащепити. І нічия рука не піднялася зрубати молоде деревце. Росло собі та й росло. У спеку квітам створювало легкий затінок, а морозної зими гойдало пташечок.

Якось навесні зарожевів пуп’янок, а неподалік – ще один, ще й на інших гілках – по три! Радості було! А як довго тягнувся час у тому очікуванні на цвіт і на плоди! Хотілося якнайшвидше довідатися, чи справді яблучка будуть лише дрібнесенькі?

І ось уже другий рік яблунька дарує соковиті гарненькі на вигляд плоди. Диво! Не величезні дарує, як сортова щеплена. Але й не  дрібні, як дичка в лісі чи край канави. А середненькі, такі, що саме на долоньці внучаток-дошкільняток могли б уміститися, саме такі, що діточкам зручно їх тримати і смакувати…