Ранкова випадкова зустріч із сином стала для Дем’яна справжньою радістю і увесь день додавала гарного настрою. І робота в його руках горіла, і на обличчі розпрасувалися похмурі зморшки. Думки чи не вперше за останній час, як би він їх не гнав од себе, закрутилися довкола сім`ї. Од цього потеплішало на серці й душа наче знайшла прихисток.
Але настав вечір, і повертатися в однокімнатне помешкання, де на нього ніхто не чекає, не хотілося. Там так холодно – чи не вперше оцінив свою самотність, хоча липневий вечір огортав доокруж млосним, настоєним на липовому цвіті теплом. Неохоче приготував сяку-таку їжу, без апетиту проковтнув. Сумні думки снувалися минулим, та не гнав їх од себе, навпаки, ятрив так і незагоєну рану.
„Ну чому я такий телепень? Невже так важко було зрозуміти – весь день плакала дитина, хіба ж дружина могла від сина відійти, варити–виварювати усілякі наїдки… А я, дурень, повівся на кпини. Тепер у моїй хаті живе самотність, а лукаві друзі мають сім’ї. Бач, їхні дружини добрі. А я сам. Сам п’ю, сам гуляю, сам постелю, сам лягаю, сам…”
Спересердя ввімкнув телевізор. Досі він був єдиною розрадою самотнього чоловіка – і не юнака, і не вдівця. Та нині „цей ящик”, як часто називала його дружина, тільки дратував. Дем’ян довго вовтузився, не міг заспокоїтися. Маленький кирпатенький хлопчик із чорнявим волоссячком, маленька його, Дем’яна, копія, стояв перед очима. Як же ж синок зранку тягнув його за руку в напрямку до свого дому! Але Дем’ян не здогадався пообіцяти йому, що прийде увечері. Але ж він прийде… й перепросить дружину й сина…
Миттю вибіг із під’їзду, спрагло ковтаючи напоєне квітом повітря. З якою насолодою у найближчому торговому центрі купував іграшки, солодощі, – це ж для сина, харчі – для дому, а ще букет троянд – для дружини.
Незчувся, як проминув декілька будинків. А ось і під’їзд, ось і двері на третьому поверсі. Припав до них тілом, – щоб серце так не калаталося, прислухався. У коридорі квартири розмовляли двоє. Це ж його манюся Віталик розпитує маму про зорі, місяць, небо, а вона терпляче розповідає.
– Мамо, а мій ангелик може покликати до нас тата? Мамочко, я сьогодні вранці так тягнув татка додому…. Але він поспішав на роботу. А чи можна, щоб татко прийшов завтра? – не вгавав маленький.
Дем’янові більше несила слухати. Натиснув кнопку дзвінка. Секунди видалися вічністю. Дружина, відчинивши двері, усміхнулася до сина:
– Ось бачиш, твій ангелик уже почув прохання. Додому прийшов тато…
Не помітила, як у руках опинилися квіти. Притулила до серця червоні пелюстки, відчула тепло, затишок, упевненість в собі… Десь далеко-далеко відходив душевний біль. І вона вірила – назавжди…
Дем’ян із сином на руках ледве шелестів тремтливими вустами, випускаючи з душі сокровенне:
– Вибачте.., мої …любі, …найдорожчі…