Оленине життя ставало дедалі біднішим. Поки працювала на заводі, грошей не бракувало. Чоловік теж заробляв непогано. А два синочки росли під бабусиною опікою, горя не знаючи.
…Розлука ввірвалася в родину злою мачухою. Якось увечері Олена, вже не стримуючи сліз, вимовила:
– Я поїду в Італію.
Спочатку усі сприйняли це за нерозважливість. Але вголос не висловлювалися. Та коли молода жінка не на жарт повторила те ж саме, захвилювалися.
– Ні, дитино, не треба тобі заробітків, і не думай там губити здоров’я, – наполягала мама.
А чоловік мовчав. Чи не знав, якими словами розрадити свою дружину, чи й справді чекав на її від’їзд, – тоді про це ніхто не задумувався. Невимовно кричало лише серце матері.
– Нелегко дається заробітчанський хліб, Олено. Та й не усім він смакує.
– Про що ви, мамо? Я не збираюся туди назавжди, лише назбираю грошей Остапові на навчання.
– А потім ще й Іванкові треба буде. А згодом ще й женитися хлопці надумають – теж грошей треба буде. А ти, відчувши смак великих статків, перестанеш приїжджати додому. Чула я, дитино, про ці заробітчанські мандри. Не їдь, благаю…
Та Олена вже мала квиток. Готувала документи тишком-нишком, бо знала, як мама ставиться до італійських вояжів. Наплакалася донесхочу, поки усе вирішилося, та відмовитися від поїздки вже було пізно – витрачено багато позичених грошей. Чекала, що чоловік хоча б одним-єдиним словом заперечить її намірам, але…
Скільки усього сталося за два роки, поки діти не бачили свою маму. Дуже плакали попервах, відмовлялися від іграшок, яких вона навезла їм під час своєї відпустки, – тільки б мама була з ними.
Тепер мамині подарунки не гріють синівські серця, якось байдуже ставляться діти до оплаченого мамою навчання в престижних вузах. А вона й далі досягає мети там, за кордоном, вислуховуючи „компліменти” про ніби-то свою тупість, недосконалість, відсталість від цивілізації… Прибирає по два помешкання щодня, падаючи із сил, шкодуючи часу на відпочинок.
„Знаєш, отак гнітить оте відчуття меншовартості, чи що… Сеньйора тільки те й робить, що лежить на дивані. Та ще й усілякими словами лає безперестанку. Буває, що не заплатить так, як домовлялися. А, втім, звідкіля їй знати про те, що я – не лінива жебрачка, а українка, що якби наші люди мали роботу на своїх заводах і заробляли достатньо, то й щасливо жили б у наших набагато менших, але таких чистих, затишних і милих серцю оселях. Я навіть починаю усвідомлювати, що великі гроші щастя не приносять. Достатньо стільки, щоб у родині вистачало злагоди, радості і взаєморозуміння, хоча за гроші цього не купують,” – написала Олена в листі, відправленому на адресу жінки, до котрої її чоловік… таки пішов жити…