Топ-100

А за вікном чорнів вечір…

Цю мрію Орися леліяла довгих дев’ять місяців. Любовно виношувала свою крихітку під серцем, подумки пестячи її найтеплішими словами. І оте її ще не народжене щастячко в уяві вже озивалося першим словом „ма-ма”… Ніжно-рожеві щічки, малинові губки і два сині озерця під рожевими віями – таким уявляла собі Орися своє дитинча.
„Стривай-но, – раптом майбутню маму боляче вколола думка. – А „та-то”? Чи потрібен буде моїй крихіточці тато? Такого, яким він є, дитина боятиметься…”
Ні, вона не жаліла за тим часом, відколи розпочався відлік нового життя. Орися виношувала цю мрію і без тіні смутку чи сумніву в доречності, навпаки, із бажаним для неї дитинчам мало прийти в родину свято.
Спливав час, барвисто-рожевим видавався навколишній світ. І хоч інколи колюче вістря Іванового погляду боляче її ранило, та жінка старалася тим не перейматися, бо знала, що поганий настрій матері негативно впливає на здоров’я дитини. А Орися робила усе, щоби народити дитя здоровим і сильним.
Її тіло набирало округліших форм. Якось у сварці майбутній тато випалив:
– Ти здуріла! І таке ж гадюченя приведеш на світ!
Та це не зламало двадцятирічну жінку.
– Не переймайся мною і дитиною, Іване, бо ми підемо від тебе, якщо ти цього хочеш. Тільки не турбуйся, ми тобі не заважатимемо, – відповіла Орися.
Відтоді Іванові чомусь було ще важче змиритися з тим, що стане батьком. Щось незрозуміле було в його погляді, вчинках. Постійне безпричинне незадоволення Орисею з палкої любові переросло в ненависть. Але відпускати дружину й не думав.
Довгими годинами лежав перед телевізором, мовчав увесь час. Іноді Орися помічала, що його погляд лише ковзає по стіні, а думками чоловік десь далеко-далеко… Надумавшись отак досхочу, реготав і задоволено потирав руки.
„Господи, що він надумав?” – жахалася його вигляду.
А очікувана Орисею радість, незважаючи ні нащо, частіше нагадувала про себе. Щось невимовно тепле розливалося біля серця, думки враз перелітали в той щасливий день, коли довгождане дитятко з’явиться на світ. Це окрилювало, додавало сил захистити свою крихітку. І жінка, щоб не дражнити Івана, намагалася більше часу проводити наодинці – зі своєю надією, майбутньою, але такою бажаною дитинкою.
…За вікном чорнів вечір. Важкі хмари низько човгали небесним безмежжям, закриваючи Чумацький Шлях, і ця картина чомусь насторожила Орисю. Самопочуття віщувало, що, нарешті, настає благословенний час. Метнулася до сусідів – поділилася радістю із однокласницею Ганею. Тут же й Ганнин чоловік нагодився, добре, що в нього старенький «москвичок» на ходу, буде чим у пологовий доїхати.
– Хоч би усе добре обійшлося, Орисю! Я хвилююся за вас обидвох! – потурбувалася Ганя.
Окрилена Орися помчала додому. „Скажу Іванові, може, хоч тепер зрадіє”, – подумала.
Не хотілося вірити бідолашній, що помилилася в чоловікові, що в його душі – щось дике, нелюдське, звіряче…
Голосно обізвав її, а тоді почав невпинно гамселити ногами. Ледве підвівшись із підлоги, безпомічна Орися постояла якусь хвильку, опершись до одвірка. Потім, відчуваючи, що втрачає свідомість, зробила крок уперед, щоб покликати на допомогу. Відчула теплий потік і провалилася в темряву ночі.
– Люди!!! – звірячий Іванів крик вібрував то несамовитим задоволенням, то страшною тривогою за свою долю, бо ж ніякий суд – ні людський, ні Божий не виправдає.
Ганя вмліла від побаченого жаху, та й лікареві, котрий прожогом вискочив із кимось викликаної машини „Швидкої допомоги”, наче мову відняло…
…Іван спам’ятався. Рвав волосся, бився головою об стіну. А перед собою бачив тільки вже бездиханне тіло Орисі…

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *