Топ-100

А „метелики” пурхають…

Тихий осінній вечір зібрав сім’ю в хаті. Малого Олежика привела із прогулянки сестричка Олюня, і хлоп’я на повен рот заявляє: „Хочу їсти!” Червоненькі щічки малечі одразу ж туляться до мами.
– То готуйтеся вечеряти. Онде і тато вже йде, – впізнає Галина чоловікові кроки.
А ось і тато. Заясніло посмішкою дороге обличчя, і кімната наповнилася теплом. Уся родина вкупі. Малі наввипередки поспішають до умивальника. Олюня, ну зовсім як це робить мама, допомагає братикові помити рученята.
– Ну, куди ти ходиш? – по-дорослому дорікає Олежикові. – Тільки відвернулася, а ти вже камінчиків назбирав. Щоб я більше цього не бачила! – свариться пальчиком.
Ця кумедна сценка не може не розсмішити батьків. І, ховаючи обличчя, Галина із Петром заливаються сміхом. Останні приготування – і вечеря.
Теплом і затишком вабить цей дім. Чи тому, що злагода панує в родині, та й непідроблена любов допомагає долати життєві труднощі. А, може, так і має бути – від батька-матері діти отримують доброту у спадок. І, окрилена цією любов’ю, отримають в дарунок від мами гарну казочку до сну.
– Ну, як там на роботі, все гаразд? – перепитує Галина, вклавши дітей спати.
Петровим обличчям пробігає тінь. Спостережлива жінка, помітивши її, зрозуміла: щось хвилює чоловіка. І він починає неквапом ділитися враженнями лише про мить, але незабутню і жахливу:
– … Ой, що ж робиться із людьми? Молодь наша губиться у нерозважливості своїй. Розумієш? Молоді дівчата, ну, напевно, – трасовички…
Галя сполотніла. Чекала у цю хвилину всього, а найбільше – каяття… Але враз опанувала себе.
„Боже, що ж я собі дозволяю думати? Ми ж у шлюбі! Ні, це неправда. Він так любить дітей. І мене… Ні, тільки не це. Ні, він цього не зможе…”
Петро міцно обняв дружину.
– Галинко, це якийсь жах. Їхав я сьогодні з роботи не сам – везу на задньому сидінні трьох співробітників. Хлопці подрімують – напевно, вчора на дискотеку ходили. Зразу ж за містом дві молоді дівчини просять зупинити. Я й розвів руками, мовляв, двох не підвезу, нема місця. Аж раптом одна з них покрутила пальцем біля скроні в мою адресу, а друга – ногою зупиняє…
Петро вмовк. Глибока тиша запала в кімнаті. Сиділи так кілька хвилин. Петро першим порушив мовчанку:
– Молодий цвіт так безпричинно в’яне…
Увімкнув телевізор. На екрані засвітилися слова „Нічні метелики. А хто в цьому винен?..”

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *