Топ-100

Бабусі поклонюся до землі

Сплять ще деревця. Їм казка сниться – дні травневі в цвіті. Розквітла вишня молода край обійстя бабусі Катерині шле привіти. Наобіцяла яблуня тих привітань бабуні рано-вранці передати, як тільки-но порепаних долонь її торкнеться сонечко…
А сонця десь нема. В кудлатих хмарах заплуталось промінням золотавим. І дійсність після сну прийшла – рання весна. Хоча бабуня згадує отави – м’які, шовкові, між колючих стернь пшеничних, житніх, мов сувій тканини, а нитку з ниткою сплітає в кольори невтомна думка – віку павутина.
„Скажіть, бабусю, як це ви малим дівчатком коником орали поле?” – запитують цікаві хлопчаки – сини онука: жваві Юра й Орест.
…І вже перед очима кволе, безрадісне дитинство. Босоніж іде Катруся полем. Коник землю оре, та ще й норовить – замалий орач! Їй працювати важко, ще невпору. Та що поробиш – треба, тож Катруся зробить.
Зросла, як квітка, люди хвалять й хвалять, вже й парубки у черзі, щоб женитись. А в Катерини жарти: «Рано, рано, щоб, чого доброго, матуся не сварились…» Чекала долі – свого Василя, з яким ділила радощі і горе. Було ж усього! (Нелегке життя піднесла ти цій парі, їхня доле!) Навчилась грамоти від Василя, бо ж ніколи було ходити в школу! Встигала всюди, ще й ростила діточок: синочка Василя й Настуню-доню. У згоді прожила сім’я свій час, допоки Василя не взяло Небо. Катруся залишилась не сама – із діточками, внуками…

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *