Чиста, хоча й невипрасувана, дешева сорочка, зім’ятий светр, колись модні спортивні штани, навіть фірму ще можна прочитати «Адідас». На голові – теж синя спортивна шапка. Таким запам’ятався цей доволі молодий чоловік, котрий неподалік церкви немов із-під землі виріс.
– Будь-ласка, допоможіть, чим можете… – Розгублені очі то опускав додолу, то благально заглядав ними, здавалося, в самісіньке серце.
– Будь ласка! Я дуже голодний…
– Хто ви? – запитую несподівано для самої себе. І для нього – теж. Ошелешено дивимося один на одного. Я просто від несподіванки, а він, як потім з’ясувалося, від того, що до нього хтось заговорив. Бо перехожі або просто обходять його, або (теж мовчки) подають у простягнуту руку монету і, поспішно позираючи на годинник, ідуть далі.
– Бомж я. Це той, хто не має де жити. Я не маю нічого, усе втратив… – говорить відверто, не приховуючи жалю за минулим. Чоловік років тридцяти нарешті має кому вилити свої жалі.
Тим часом, наближаємося до продуктової крамнички. Заходимо. Купую, насамперед, хліб. Він жадібно бере його з прилавка, ховає під пахву і не перестає дякувати. Купую кефір. На його очі набігають сльози. Відвертається, щоби продавець не бачила, як чоловіки плачуть. На цьому покупка не закінчується…
– Хто ви? – тепер запитує він.
– Просто перехожа людина, у якої ви попросили допомоги, бо голодні… Чому ж ви в нинішній ситуації?
– Знаєте, я не брешу. Але я однаково дурень. І вже пізно щось змінити… Моя квартира – он у цьому будинку на першому поверсі. Але там вже живуть інші. У мене спочатку помер батько, а ще за рік після смерті мами сестра вийшла заміж і виїхала з міста. Я жив сам. Приходили сусіди, друзі, розпивали по чарчині-дві, гомоніли… Поступово спився. Спочатку зі школи вигнали (кому потрібен такий вчитель?), потім загубив документи. Не заявляв про втрату – однаково ж грошей на нові не було. А незадовго хтось у квартирі замок поміняв. Дзвоню, відкривають незнайомі. Кажуть, щоб більше не набридав, бо мені за квартиру заплатили, навіть є відповідні документи. Не знаю, чи так може бути, може, я був дуже п’яний, коли продавав хату… Але де гроші? Невже я їх брав?.. Тепер нічого не доведу, бо навіть паспорта не маю. Отак і ночую – то в підвалі, то на сходовій клітці. З пиятикою давно зав’язав… А нині мені вас Бог послав – давненько я не мав так багато їжі й такого приємного спілкування.
Я знизую плечима – вечір прохолодний таки. Кваплюся додому.
– Я щодня молитимуся за Ваше здоров’я! – каже він. І додає: – Вас Бог не забуде!
…Синє надвечір’я аж бринить морозною тишею. Мій новий знайомий ще довго махає рукою на прощання, крадькома позираючи на двері чужого під’їзду. Незабаром там він зігріється й повечеряє. Можливо, хтось, такий же бідолашний, складе йому компанію або простягне руку допомоги…