Топ-100

САМОТИНА

Тихо жебонить струмок неподалік від Петрових грядок. І берізка дрімотно задивилася на засинаюче довкілля. Усе налаштовано на холоди, очікує на зиму. Усе вмовкло…
Петро перекопує свої грядки, раз-по-раз перепочиваючи – літа не ті. Життя спливає, скільки йому вже лишилося, годочків он скільки має…
– Дай, Боже, щастя Вам, дідусю! – бажає зграйка дітлахів, вибігши зі школи.
Посміхнувся до малих:
– Дякую, дай, Боже, і вам, діти!
І щось приємно зігріло серце. Нарешті хтось до нього озвався! Мало хто зайде до його самотньої домівки, а тут, на своєму клаптику землі, його одинока душа відлунює надією й тримає в житті, не дає згаснути.
“Посаджу собі тут часнику доволі, щоби й до страви було, й на ліки, та ще й по зубчику щодня з’їдатиму сирим, щоби простуда не бралася, – розмріявся дід Петро. – А ондечки залишу місце на весняний засів. Як дасть Бог дочекати, то й квіток посію, як колись моя Віра. Нехай і далі наше подвір’я красивим буде… Та й на її могилі посаджу. І чому це я дотепер не знав, як квіти вирощувати…”
У роздуми знову внесли корективи школярики. Задивився в далечінь, запросив їх яблуками посмакувати. Червонобокі, соковиті, вони аж посміхалися в кошику, приваблюючи дітей красою. Усі знають, що у старого Петра яблука найкращі.
– Діду Петре! Діду Петре! А можна мені ще й для сестрички одне взяти? – попросив хлопчина років десяти.
– Звичайно! Зачекай-но, зараз я тобі мішечок дам, зачекай-но…
Старенький не помічав, як нестримно спливає час, бо йому видалося, що він миттю повернеться. Але неслухняні ноги заледве пересувалися, з труднощами долаючи відстань. Хлопчаки нетерпляче очікували його появи, смакуючи яблуками.
– Ну ось, беріть по мішечку і заповнюйте їх яблуками. Їжте, дітки, пригощайтеся…
Гамір, радощі, сміх знову гріють його одиноку душу. “Могли б і зі мною бути внуки… Та вони далеко…”
На зборозненому часом обличчі з’явився смуток. Та лише на мить.
– Ось тільки грядку докопаю, одразу ж напишу листа до сина, нехай переїжджає із сім’єю жити додому… – сказав голосно й незвичайно твердо, якось навіть урочисто.
Хлопчаки перезирнулися, – щось підказувало їм, що вони стали причетними до появи у старенького надій та ентузіазму. Защебетали довкола, розпитуючи діда Петра про його дітей-онуків… Із сердець ще потужніше заструменіло тепло, і принишкле довкілля немов розвеселилося…

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *