Топ-100

Спокута

Яскраво палахкотять квітки у садочку бабусі Орисі. Раз-по-раз позирає старенька на чудо-диво та й посміхається…
– Ось я тобі водички дам, моя красуне, – промовляє до півонії, а в пам’яті неждано-негадано, якось ніби самі собою спливають події.
…А її й досі немає. І ніхто не приносить звістки про те, де ж загубилися сліди любої донечки. Бабуся Орися (так усі в селі називають її) живе самотньо. О, як вона в юності леліяла мрію про гарного легеня із голубими очима, про затишне сімейне кубельце! Та не сталося. Так-ось, гомонить зі своїм садочком, немов із людиною, та й пригадує, як той вимріяний легінь на руках її носив у дівочі літа. Обіцяв зірку з неба дістати. А потім, коли обіцяне весілля чомусь почав відкладати, а під Орисиним серцем забилося немовля, її Василь десь загубився. Та дівчина чекала. День, другий, вже й місяці на календарі змінювалися, вже пізні квіти зацвіли, а її легіник не приходив. Тому й придумала причину виїзду зі свого села: скерування на роботу після закінчення технікуму за тридев’ять земель. Звідти Орися писала до батьків листи. Але про донечку, яку залишила в пологовому будинку, ні слова… Про це ніхто в селі й не здогадувався, навіть Василь…
А роки пролетіли. Виросла доня, виплекана чужими людьми. Коли Орися погоджувалася на удочеріння своєї крихітки, втішала себе надією, що дитя в добрих руках, а собі дитинку сподівалася ще народити. І тишком-нишком спостерігала здалеку за Іринчиним розквітом, пам’ятаючи водночас про свою обіцянку мовчати і не претендувати на дитину. Та одного вечора на її порозі з’явилася доня.
– Ти – моя мама! Я знаю! Пробач, мамо. Я стала на заваді твого щастя. Я вже доросла й розумію, що мій тато – безсердечний і безвідповідальний боягуз. А тобі, мамочко, хоча й відмовилася від мене, дякую за те, що не вбила ненароджену, що дала мені сонце! Знай, що твого тепла бракуватиме мені завжди…. – рясно-рясно скапували дівочі сльози. – Мамо, свій гріх перед Богом я б тобі порадила спокутувати тільки самотою і любов’ю – навіть до кожного камінчика. Бо ти потоптала Божу науку. А мене більше не чекай… Нехай простить тобі Бог…
Орися заніміла. Спочатку ніяк не могла отямитися, а потім розраджувала себе, що це тільки видалося. Але ж ні – усе було насправді, бо свою дитину в обличчя вона знає добре.
…Ця зустріч довго не давала спокою. Та й доня чомусь перестала ходити протоптаними стежками. Минали місяці. Орисині страждання посилювалися. І вона, не знайшовши іншого виходу, наважилася звернутися до названих батьків доньки. Настороженість господарів оселі, де зросла Орисина Іринка, швидко минула, тільки-но зморена хвилюванням жінка зізналася, що постійно здалеку спостерігала за своєю Іринкою, що доня навіть один раз приходила до неї. Сказала і про те, що тільки хоче довідатися, куди ж вона зникла.
– Не всі в молодості поводяться розсудливо. Не оминула гірка чаша і нашу спільну дитину. Іруся обіцяла повернутися додому тільки після того, як умовить батька свого синочка не кидати їх. Сьогодні ж телефонувала, що повернеться. Але чи приїдуть утрьох, я не розпитувала – не насмілилася… Ми з батьком любимо її і таку. А ви, Орисю, залишайтеся переночувати… – щиро запросила названа мати Іринки.
…Орися і досі спокутує свій гріх на самоті. Випромінює свою любов до усієї створеної Господом навколишньої краси. І промовляє до кожнісінької рослинки, до усього сущого на Землі так, неначе живій душі свій біль виливає… Бо так їй порадила уже доросла рідна кровиночка, вихована чужими людьми…

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *