Топ-100

…То рвалися струни серця

То не скрипка жалісно вигравала, то Іванове серце ділилося на дві половини. То струни його серця рвалися несамовито, бо ще навіть не натішився своїми синами-соколами, а вже їх не має… Ніхто не зупиняв Івана. „Хай виллє душу”, – одказували одні одним.
Від того його смутку, та ні – голосного плачу – завмирали сині ялини. Чорними велетнями ставали молоді дубки. Вони ж руками його синів саджені! Вони ж теплом їхніх рук леліяні!
– Боже! За що? Андрію! Миколо! Що ви зі мною, старим, зробили? На кого мене залишили?
Голосіння то вривалося, немов сухий лист завмирає, то знову рвалося із грудей, мовби несподівані повеневі води. Рівно рік минув відтоді, а Іванові видається, що вік мучиться самотинно. Бо день йому роком видається. А тих днів у році!
– Господи. За що ж така кара моїм дітям?
Вже давно вивітрилися з батькової пам’яті синівські непослух, молодечий хист до чарки і такий же гонор, мовляв, хто мене переп’є… Отак і пили брати мед-горілочку. Дівчата жахалися їх, як привидів, бо ж тверезими хлопці не бували. Останнім часом пояснювали, що за матір’ю покійною тужать. А згодом, звикнувши до щоденного вживання алкоголю, вже не могли відігнати від себе „зеленого змія”. Він повзав у них перед очима не тільки вдень, а й безпросвітними ночами. Та ще й не було інакшої ради, крім гранчака перваку і рукава-закуски…
Іноді вночі Андрій несамовито кричав. Батько одразу ж будив його і розпитував, про що був сон.
– Ет, якесь чудовисько снилося, – знехотя зізнавався син.
А одного разу батько уночі почув ридання. Не вмикав освітлення, бо місячне сяйво, розлите по усій кімнаті, виразно освічувало похилену синову голову. Сидячи в ліжку, Андрій закрив лице руками і плакав, як мале дитя.
– Сину, – торкнувся до плеча, – не тримай жалю в собі. Розкажи, що тебе турбує…
Лагідний батьків тон тільки додав страждань і безнадії.
– Мама снилася. Запитувала, чому ми з Миколою до неї не йдемо. Просила не затримуватися, бо вона на нас чекає…
Такі сни приносили багато тривог. Щось важке засіло в душу парубкам і лохматим клоччям її лоскотало. Андрій не стримував емоцій у тій своїй біді. І часто проклинав свою гірку долю. У Миколи ж на обличчі жоден м’яз не видавав його настрою. Тільки погляд, гострий і злий, підкреслював стан душі.
– Миколо! – досить було одного Андрієвого слова, і брат знав, що робити. І йшли вони обидва, мовчазні і чорні, як глупа ніч, купувати оковиту. Не раз, було, напивалися добряче. А цього разу захотілося їм випробувати свою міць. Того й визнавали, хто більше вип’є…
Удвох пили. При свідках. А помирали уже без них – усі розбіглися.
– Люди, людоньки, чому ж вона мене, старого, не покликала? – голосить Іван. – Господи, я винен! Я недогледів…
Той плач душі ніяк не втишувався. Він із ще більшою силою пронизував наскрізь, як блискавка, ранив у самісіньке серце, як гостре лезо ножа. І ніхто-ніхто не насмілювався спинити Іванові плачі.
Бо то не він голосив – плакало-надривалося його серце.

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *