Топ-100

Удома сонце гладить материні руки…

Літня спека немилосердно в’ялить літню городину. І від того пекучого сонця пружне зелене листя м’якне, морщиться, ще й у трубочку скручується. Це – опівдні.
Бабуся Ганя не бачить цього – зір підупав так, що вона тільки відчуває біль рослин, cпровокований спекою. Та що поробить, якщо сил нема під час спеки ходити по світу. Заледве пересувається під вечір, коли сонечко збирається на ніч, щоб хоч ненадовго зустрітися з улюбленцями: картоплею, квасолею, цибулькою, часничком, кропом… Всіх і не перелічиш – стільки посадила-посіяла навесні. Найбільше дражнять її всюдисущі огірки. Росли б собі на одній грядці, так ні. Подбала й про онуків, онучок, тож для них посадила. Може, прийдуть коли…
А насінинки дружненько проросли й вештаються старій попід ногами, мовби й іншого місця витися не знайшли. Бабусі важко іти й по рівній дорозі, а тут на тобі – ще й поперепліталась усяка всячина. Вона легенько переставляє зелені стеблини зі стежки та й далі оглядає володіння. Там он кабачки доростають. То буде Галинці дати на „ікру”, та ще й обсмажить гарненько дітям своїм – до золотистої шкірочки. А потім, як дасть Бог чим, то й Оксані, невістці, вділить, щоб нарізали вдвох із її середульшим, Миколою, на салат і ще й узимку вітаміни споживали.
А за кілька днів огірочки достигнуть. Вже бджоли над ними кружляють-витанцьовують, то скоро буде зав’язь. Поки діти із заготівлею кабачків на зиму впораються, то й огірочками їх потішить. Баба Ганна сама не їсть усього цього добра, бо щось із здоров’ям не те, тільки покуштує трішечки. І все їй видається таким смачним! Бо ж руками доньок і невісток приготоване! А хто краще зробить, як не свої діти? Сама ж навчала їх усіх секретів консервування, то чому б їм не вдалося? Правда, одного разу Галя забула до огіркової компанії шматочок хріну вкинути на дно банки, то Оксана помітила, тут же нагодившись, та й підказала.
Дружно живуть діти Ганни. Сини невісток поважають, зяті люблять її доньок. А як зійдуться разом усі з онуками, то вуликом стає тісна хата. Тоді син Василь із зятем Іваном виносять у садочок стіл або й два, ставлять під густим листатим горіхом. А дружини й діти поспішають із наїдками. Гомонять про те, про се аж до вечора, поки череда додому не прийде (бо ж час поратися біля корів).
Тоді залишається бабуся Ганна сама. Вже не такою гарною видається їй оселя. Чи тому, що вечірні сутінки заповзають у кожен закуток і регочуть несамовито: ”Ага, розійшлися, нема вже їх із тобою…” А чи тому, що просто сумно на серці – кожен вечір доточує ще глибшу старість. Та й болячки розгерцювались у втомленому тілі… Зрештою, висновок залишається один – самій бабі Ганні сумно, ще й ніч довгим безсонням зболено озивається.
„Нічого, завтра прийде Тарасик Дмитрів, то буде мені веселіше,” – марно втішає себе надією. Бо де ж той дворічний карапузик сам прийде… А дорослим у будень ніколи його провести. Та й хіба ж малюк всидить на місці? Де там! А їй самій ходити важко, не те, щоб іще доглянути цього бешкетника. Однак, Ганна сподівається, що завтра, а, може, через день-два таки знову прийдуть до неї діти. Хоч ненадовго, та прийдуть. Бо он огірочки вже зав’язалися, а інші ще цвітуть. А там ще й інша городина доходить, – усім дітям й онукам вистачить. Тож нехай приходять. Вона так чекає…

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *