Топ-100

Швидше б мама приїхала

Літнє сонце розпікало асфальтову стрічку дороги. І від того гарячого дотику проміння вона видавалася жахливим смердючим місивом. І ота дорога від дому до райцентру в легковій машині, що мчала наввипередки із вітром, додавала сум’яття. Що коїлося в Степанковій і Тарасиковій головах – про те, як каже їхня стара сусідка, тільки Бог святий знає. А переживати було і є чого, бо їхали не на прогулянку, а в міліцію. Там мали признатися, де, в кого і що вкрали, кого „обсипали” нецензурщиною, кого вголос зневажили у рідному селі. Як, зрештою, і чи не вперше довідатися про те, що світ таки не без добрих людей…
Дванадцятирічний Степанко добре знає, що робити комусь зло – гріх. Бо ще не дуже давно (поки, як каже мама, мав у що одягнутися) ходив до церкви. Тоді мама ще була вдома. Але нестатки та й нікудишній її чоловік, недавній „мешканець” тюрми, засуджений за зґвалтування, таки змусили матір шести неповнолітніх дітей (найстаршому синові дванадцять, найменшій дитині немає й двох) покинути все напризволяще і рятувати сім’ю від злиднів за кордоном. Діти, особливо Степан, на своїх плечах мали тримати усю господарку та й готувати собі попоїсти. Щастя, що не відцурався хати батько, то хоч не лячно дітям уночі. Але… Малеча не може дочекатися тієї щасливої миті, коли мама переступить поріг, привезе багато грошей і знову буде вдома. Бо, поки мама була в селі, то й діти були дітьми. Як могли, так обходилися. Коли котресь дитинча і візьме з чиєїсь грядки цибулину чи морквину, то односельці не ображалися. Бо розуміли, що діти їсти хочуть.
А цього року невпинна злива крадіжок, керована горе-татком, дійшла до того, що люди втомилися бути милосердними. Почали скаржитися у сільраду, міліцію, бо пропадало в селі не тільки вирощене на городах, а й одяг, гроші, сіно, велосипеди, домашня живність… Тато навчив дітей не тільки вкрасти, але й продати чуже, поміняти на щось інше. Навіть скупатися в річці хлопці не йшли просто так – щось обов’язково та й поцуплять, наприклад, як останнього разу принесли чийогось годинника…
– Степане, а чому ти крадеш картоплю з городів? Хіба своєї нема? – не витерпів мовчанки дільничний. Бо у самого двоє синів підростають.
– Та ми пізно садили, тато довго не орав городу. То бульба ще мала. А ми хотіли їсти. А з чого зварити – у хаті нема нічого… Вже ось прати треба, та нема ні мила, ні порошку. Може, мама вже приїде та й купить…
І справді, швидше б мама приїхала…
Чомусь не хотілося вірити в усе те, що паплюжить душі хлопчиків. Непідстрижені, брудні, а маленький Тарасик ще й босий. Чи винні ці діти, що так жорстоко розправилася з ними доля, „нагородивши” татом-тюремником? Більше того – вигнанцем з батьківської хати. Старий батько вже не міг терпіти Любомирових вчинків і прогнав сина з дому. А він знайшов „тиху гавань”. І незабаром дав про себе чути згвалтуванням, тепер – крадіжками, хуліганством. „Та я вас усіх спалю або порубаю!” – злісно погрожував сусідам.
Що було робити дітям? Злидні – а їсти хочеться. Ні, щоб у когось попросити. Тато посилав красти, то діти й ішли. І навчив брехати – боронитися таким чином. Тепер усе заперечує. І Степанко теж готовий за себе горою стояти. Навіть на братів звалити провину, лиш би себе врятувати…
Незагоєною раною ще довго ятритиме душу той бруд. Чи колись зрозуміють хлопчаки, якою дорогою веде їх тато? Чи схаменуться, поки не дуже пізно?
Швидше б мама приїхала…
Може, зачерствілі серденька вона таки зуміє навернути… Хай би людяність, чесність, доброта супроводжували цих малих, але вже навчених життям нечепур.

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *