Топ-100

Ще буде свято…

Новий день приносить Андрійкові нові надії, нові сподівання. Вони ж так потрібні хлопчині! Ось якби вхопити сонячний промінчик у долоньку, – може, сьогодні якраз і збудеться його найзаповітніша мрія?…
Сонячний відсвіт, що проникає в його ліжечко крізь фіранку на вікні, перед тим зігрівши посаджені мамою квіти у розмальованих глиняних горщиках, лоскотно будить хлоп’я.
– Андрієчку, ти вже прокинувся? – щоразу дивується мама, ковтаючи клубок розпачі, що підкочується до горла, та йде готувати хлопцеві смачний сніданок. Що ж вона може сказати, коли син над усе прагне, аби батько повернувся до них, тому й зривається ранесенько, щоб перестріти батька з тією… розлучницею.
Як дорослий, Андрійко, поснідавши, діловим поглядом зиркає на годинник: пора йти. Стає під розлогою старою черешнею при дорозі й чекає.
– Андрійку, ще нема? – співчутливо запитує сусід дядько Василь, пораючись біля кролів.
– Скоро йтиме, – серйозно вдивляється у далечінь малий.
Дорогою ідуть двоє. Дзвінкий цокіт її каблучків і радісний сміх вже близько. Андрійко виходить зі схованки.
– Татку, таточку, мені без тебе сумно, татку, – учепився за рукав. – Ходімо додому, татку! Чому ти до нас не приходиш?
Вона безпричинно мовчки відходить убік. Зникла радісна усмішка. Опустила очі у споришеві володіння край дороги.
– На тобі, – тицьнув Гнат синові у долоньку п’ятигривневий папірець. – Купиш собі морозива, – відвернувся.
– Татусю, і мама тебе не може діждатися. Ходімо, я покажу тобі песика, учора дідусь подарував мені на день народження. Таточку, я без тебе нудьгую, я не можу без тебе, татку мій найкращий, – вже аж скиглить мале хлоп’ятко від безнадії.
– Я запізнююся на роботу, і тітка Оленка також. Не скигли, будь дорослим! – наказує мертве серце синові. І окрилений успіхом чергового обману своєї кровиночки, чоловік бере подругу під руку. Удвох вони зникають за поворотом.
…Похнюплене хлоп’я, надивившись рідній людині услід, падає ниць під черешнею, і тільки здригання тільця, схожого на маленький клубочок, виказує: бідолаха, забувши мамину пораду сприймати все спокійно, тихо, беззвучно плаче. На віях завмирають сльозинки. Андрійко і не помічає, що вони перетворюються на сонячні промінчики. Він таки спіймає їх у свою долоньку, обов`язково! Може, навіть і завтра…
Дядько Василь вже наповнив годівниці зеленими хрестиками, медункою, конюшиною. Повагом іде на сусіднє обійстя.
– Та грець йому, донько! – це він до Андрійкової мами. – Он хлоп’ятко як страждає, а він і цього не бачить, дурень! – вилаявся завжди врівноважений сусід. – Хіба він вартий вашої любові?
…Сонячні зайчики застрибали по стіні будинку, роблячи його ще ошатнішим, затишнішим. Андрійко вірить: це хороший знак. Раз-по-раз бився об шибку неповороткий джміль, вітаючи кожну квітку, посаджену його мамою. А в чорнобривцевому, мальвиному, трояндовому царстві випромінювала радість кожна пелюсточка. І кожне стебельце, не боячись подиху вітру, мовби промовляє до них з мамою: „Стійте міцно на ногах, не розчаровуйтеся, бо життя триває. Він повернеться, й у вашій оселі ще буде свято…”

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *