Топ-100

Я додому повернусь…

Заробітчанська дорога простелилисяь перед Василем просто з причини його зацікавленості світом. Подумав, краще буде поїхати за кордон, хоча відлякували оці далеко не прості формальності з оформленням документів. Та посприяли знайомі (звичайно, не за дякую), і Василь спакував валізи.
Італія неприємно вразила: місцеві жителі навіть не намагалися приховати своє ставлення до нього як до українського заробітчанина, а це дратувало чи не щодня. Це вам не оманлива посмішка при зустрічі з грошовитими туристами. Навіть тоді, коли доводилося вивозити за місто сміття та вантажити в порту арахіс, гостро відчував своє приниження. Серце калаталося від образи на самого себе, що повівся на легкі заробітки за кордоном. І хто б міг подумати, що гоноровий Василь стане “санітаром” чужого міста.
Те ж саме було й в порту, коли тягав на собі величезні п’ятдесятикілограмові мішки з арахісом, до яких попервах ні підійти, ні підступитися без звички. Бувало, що колеги по роботі – такі ж наймити, темношкірі африканці, присвоювали собі право на обман і дораховували собі перенесені Василем кілограми. Та дати відпір таким «колегам» Василь не міг, бо не знав італійської мови. Втішало єдине – можливість будь-коли покинути оте заняття. А тримала в чужині здатність заробити одразу й багато, бо в Україні таким заробітком і не пахне.
…Телефонна розмова із мамою ще й досі бентежить. Згадує її до найменших дрібниць:
– Сину удома вже розцвіли чорнобривці. Городина п’янить духмяним ароматом. А що тримає тебе там?
– Мамо, вже скоро повернуся…
– Коли, сину? Я кожного дня виглядаю тебе, повертайся додому…
Василь почув тихе схлипування. А з нього наче хто висотував останні сили. Бо живильний грунт залишив далеко, а на чужині – тільки стерня. Слова зав’язалися в думку, яка, виявляється, бубнявіла в ньому так давно:
– Мамо, я додому повернусь! Обов’язково повернусь…
На душі зробилося раптом легко й тепло, ніби війнуло пахощами маминих чорнобривців, шо квітнуть усеньке літо біля рідної хати. Десь зник клубок розпачу та невдоволення. Василь навіть посміхнувся, бо зрозумів, звідки це. Він таки повертається додому! Повернутися він пообіцяв мамі!
…Мішки з арахісом видавалися не такими вже й важкезними, а кепкування темношкірих найманців пропускав повз вуха. Василь бачив перед собою рідні дороги, поля обабіч, щедрі сади…
– Я додому повертаюсь! – сказав наостанок так гонорово, так впевнено, що портовики, навіть не второпавши змісту сказаного, принишкли. Василь обвів спрацьованих чоловіків радісним поглядом: невже вони не зрозуміли по його настрою, що він, отой дивак із України, повертається до найріднішого – додому. До свого дому!

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *