Маріїна доля не стелилася барвінком. Одинока матір, зневажена у злеті кохання, аж до народження донечки боролася за її право мати батька. Та все дарма…
– Це не моя дитина. В неї зі мною – жодної спільної риси. То подумай, чиє воно… – підлість та лють сичали з кожного слова її Ігора, продовжуючи ранити серце Марії. Не змогла переконати його, не допомогли й суди. Вимагав експертизи. Та молода жінка-суддя, взявши маля на руки, піднесла згорсточок до того, хто уперто не визнавав батьківства. І твердо сказала:
– Візьміть дзеркало і подивіться в нього. А потім переведіть погляд на дитинча. І побачите в ньому свою копію. Чи вам ще й експертиза потрібна?
Вимучена нервовими потрясіннями, мати відмовилася від експертизи. І від свого коханого. Не тому, що розлюбила. Просто дала йому ще трохи часу, щоб подумав і зрозумів, наскільки помиляється…
Але… Рік за роком спливає, щораз дужче заліковуючи болючі рани, водночас віддаляючи батька від кровиночки. Знайшов іншу жінку, та вона його покинула. Тоді ще з однією одружився. Але ця, народивши сина, дременула назад у своє місто. Тільки сина не забрала, залишила при батькові. Навідується раз чи два в рік, та хіба це – мама, хіба – дружина?
А Маріїна доня виросла при ній справжньою красунею, господинькою, та й школу закінчила на золоту медаль. Вже два роки в інституті вчиться, там також відмінниця.
Якось увечері приїхало дівча зі Львова та й каже:
– Мамо, сьогодні в тата день народження, ходімо разом привітаємо його…
Марія наче оніміла, а тоді прошелестіла:
– Як, донечко? Як ми туди підемо?
– Ну ходімо, матусю, ходімо, я й подарунок купила.
-Ти купила подарунок? А звідки взяла гроші? Економила на харчуванні? – налаштувалася Марія провести виховну бесіду…
-Звичайно, за зароблені гроші – це моя перша зарплата. Ти ж і не знаєш, що я знайшла роботу і після занять по три години працюю… Я пам’ятаю, мамо, що красти гріх. Не хвилюйся – гроші я справді заробила. Чесно, як ти мене і вчила… Працюю у сусідньому з інститутом супермаркеті, по три години щоденно у передвечірній час.
– Але ж, донечко… – зашарілася. – Ти – моя золота дитина! Але ж ти обділюєш себе у відпочинку. Треба здоров’я берегти… А ось у гості… може, я не піду… Не пасує якось.
– Ну, може, й так. Може, краще мені самій… Але я й від тебе, матусю, татка привітаю. Йому ж виповнюється аж сорок п’ять.
Дівча пішло. Марія, ридаючи в подушку, згадала той день, коли жорстоке серце забажало експертизи, а суддя запропонувала подивитися в дзеркало… Виплакавшись, відчула полегкість. Бо й справді, «Бог йому суддя». І вже з нетерпінням чекала повернення додому донечки…