Топ-100

Маріїн „маєток”

Стрімко мчать роки Маріїні. Не в радощах і втіхах, а в щоденній тривозі і в немилих серцю турботах промчали баскі коні її молодістю. Де й не візьмися – сріблом на скронях посипано. Та не до того Марії. Що то молодість, котра плодить тільки нездійсненні мрії… Та й що життя… Живеш, працюєш, стараєшся, дбаєш. „А що ж я надбала, що маю нині?” – гірко ридає пригнічена старістю жінка. – Тільки сивого волосся надбала – та ні, воно вже біле, як молоко, і тільки цього я дочекалася. Та ще оте „чудо” придбала собі на гіркім віку. Та ще два гроби на цвинтарі”.
Тихо, беззвучно плаче втомлена життям Марія. Запалі старечі очі мовби й чекали цієї нагоди поплакати. Щедро сипляться з них горошинки-сльози, солоно обпікають обличчя. Той плач таки втихомирив розперезані згадки, зупинив, здавалося, нестримну навалу емоцій. Легше стає, як комусь переповіси свої болі-печалі.
– Та про що говорити, – врівноважено, ніби нічого не було, провадить Марія оповідку про „маєток ” на старості літ. – Поховала чоловіка, бо п’яний замерз. Загинув син в аварії. А що мені нині згадувати? Хіба що про гроби на цвинтарі. Та й про непотріб отой, про „чудо”, з котрим тільки гризоту маю. Бо нащо мені старій, спрацьованій, безбатченків виколисувати? Чи про таку старість я колись мріяла…
Знов плаче через безпорадність свою Марія, бо ж доки вчитиме вона, побожна жінка, свою нерозумну доньку жити по-людськи… Вчила давно, чи, точніше сказати, пробувала вчити. Не сприйняла Софійка її слів, не зрозуміла передчуттів материнського серця. Бо як було їй, молодій, щасливій, покинути веселі товариства, де й цигарками пригощають, і вином, ще й про „те” говорять голосно й відверто, як про хліб і воду, і не тільки…
Не послухала Софійка матері, не сприйняла її життєвих настанов, бо здавалося, що веселіше їй, ніж із дружками, ніде не буде. Тож змінювала сумнівні компанії одну за одною, як трамвай – пасажирів.
А життя – як вода річкова: пливе собі, не зупиняючись. Майже щороку до Софії „лелеки” немовлятко приносили. Та мати-зозуля й далі живе собі своїм дорослим життям, не задумуючись ні про що. А діточки, не знаючи татка, і маму бачуть зрідка. Мабуть, і забули б, якби не грошова допомога від держави на утримання цих діточок. Ось і приїжджає матуся з іншого району, де має гарних (за її мірками) друзів, отримує гроші. Погостює трішечки вдома (день-два) та й знову пускається в дорогу. Потішаться діти думками про маму, помріють про її поради, увагу, ласку та й …усе. А найстарший син вже й не дуже скучає за матусею. Бо навіщо вона така йому потрібна…
Ось братик наймолодший, котрому всього тільки дев’ять місяців, ще плаче за нею. Бо йому б на ніжки ставати, та нема об кого опертися. Йому б вчитися перше слово говорити, та …нема в нього мами. Є – і нема. Бо ще двомісячним малятком покинула його напризволяще, надіючись на те, що не дасть пропасти бідній крихіточці її старенька бабуся. Та й знову полетіла на зозулиних крилах у „вільні” світи. І добре їй там, де діти не плачуть, просячи їсти та одяганки-взуванки.
Просять шестеро зозуленят бабусю… А вона, як може, так розривається, так побивається, мов риба об лід, бо спокійно дивитися на дитячі труднощі не може. Та й на доньчині витребеньки – теж, і не в силах щось вдіяти. А серце кров’ю обливається щодня, щогодини. Та чи ж діти винні…
Он і свято мамине наближається, і квіти розквітли, тож виглядають діточки дорогу людину, очікують, що вона згадає про крихіток своїх. Ну, хоча б про найменшого сина, зовсім ще маленького. Але чи знайде його, бо… Вже немає її дитини в райлікарні, куди потрапила ще у двомісячному віці, хворіючи пневмонією. Так і ріс малюк на руках лікарів, медсестер, санітарок, а рідна мама, приїжджаючи до райцентру з метою отримати грошову допомогу, таки не спромоглася згадати дорогу до лікарні і провідати свою найменшу кровиночку. Медики ж, знаючи про витребеньки матері, забули, що вони зовсім чужі люди цій дитині. Готували кашу, співали маленькому колискових пісень… Тепер малюк – у будинку дитини. Та чи шукатиме мати-зозуля дорогу туди? І чи проляже вона, ця дорога, від материнського серця до дитини хоч колись? Дав би Бог, щоб схаменулася жінка…
– Вони ж усі мої внучата, куди їм без мене! – щось лагідне на мить прозирає на обличчі бабусі. Марія навіть похитує головою і вже без сліз коментує:
– А розумненькі які, слухняні, не вередують. Їм би… – знову сльози очі застеляють, бо ж так хочеться старенькій чимось потішити онуків, а грошей на іграшки не вистачає. Та що там казати – ласощів нема за що купити. А мати-зозуля «дитячі» гроші витрачає на свій розсуд.

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *