Є люди, яких бачиш глибше ще під час заочного знайомства. І дарма, що кожна з нас реально належить до свого покоління, а якщо конкретніше – то до батьків і дітей; бо ж різниця у віці дозволяє у прямому сенсі вважатися представницями тих поколінь, що відвіку вживаються нерідко суперечливо… Чому того дня поринула в затишні закутки молодої душі? Бо щире й відверте спілкування з Оксаною Весною поєднало нас любов’ю до України, вираженою Словом, ще тоді, коли дівчина брала участь у Книжковій толоці 2023 року в Миколаєві. Згодом читала свої вірші на Форумі військових письменників у Львові, а до того й після – на багатьох творчих зустрічах. А перше наше знайомство, щоправда, заочне, відбулося в далекому 2007-му, коли у видавництві «Аверс» видаючи свою збірку поезії «Проб’юся в день…», я вперше взяла в руки ще й її книжку «Які ж вони — янголи?», котра так само ще пахла фарбою, – книжку, написану школяркою…

Оксанина любов до України й українського слова зародилася, насамперед, у родині. Молода авторка розповідає про себе більше:

– Я народилася й живу у Львові. Навчалася в Приватній авторській школі Марії Чумарної, котра потім стала авторською школою «Тривіта». Вищу освіту здобула в Українській академії друкарства. Я – бакалавр журналістики (це входило в програму навчання), а спеціаліст – редакторка. Коли вчилася, магістерки як такої не було, вона з’явилася через рік після мого випуску. До речі, і в школі так само був цей перехідний рік, коли з’явилося зовнішнє незалежне оцінювання знань (ЗНО). Отже, я двічі потрапила на зміни.

– Оксано, знаю, що видаєш твори не під таким прізвищем, як у батьків. Чому?

– Весна – це моє псевдо. Саме його я вибрала для літератури. Запитуєте, чому саме таке? Я не хотіла перегукуватися за прізвищем із дідусем, котрий був письменником (писав про Другу світову війну як її учасник). Задумалася, яке ж псевдо собі взяти, як себе обізвати… Тоді, в 2000-х, не було такого доступу до Інтернету, як зараз, тож я не знала, що насправді Весен є дуже багато. Не знаю, чи ще є такі письменниці, але Оксани Весни є. На той момент, коли вибирала псевдо, розмірковувала, що воно мені потрібне, щоби прізвищем не перегукуватися з дідом. А ось яке взяти? Моя бабуся, котра на той час вже була покійна, теж воювала, а її позивний був Веснянко. Тож зародилося моє псевдо Весна як похідне від Веснянко. Ще одна причина цього вибору – що навесні підвищується моя продуктивність, ця пора року додає мені сил, заряджає бадьорістю, і я навесні можу писати багато і добре. Але коли отримала необмежений доступ до Інтернету, я зрозуміла, що не одна я така розумна і не одна я – Весна, але вже не випадало щось змінювати, переробляти, переназиватися. Тому для впізнавання мені розробили логотип. Зараз єдине, що вирізняє мене серед інших Весен, – це маркування моїх книжок логотипом. Ясна річ, крім «Янголів…». Тож усе, що видається тепер під таким авторством без логотипу, – це не моє. Мене тепер можна впізнавати за логотипом.

– Оксано, першу книжку Ти видала школяркою, коли учні ще лише твори пишуть…

– Так, я написала її між 16-ма-17-ма роками, у 2007-му. Пам’ятаю, що мама (видавець Галина Гнидюк, Львів, «Аверс» – авт.) подивилася на рукопис і сказала: «Ну добре, гляну» і віддала його відомій редакторці, але не сказала їй, чия це робота. А редакторка…. Не буду називати її прізвище, але скажу лише, що вона така доволі прискіплива та дуже рідко схвалювала текс для видання. Коли їй подавали рукопис і казали, що цей текст будемо видавати, то потрібно було заготувати зо сто рукописів, то, може, один вона б вибрала… Про мою роботу ця редакторка сказала так: «Ну, нічого так, може бути». А сказане нею «Так», знову ж таки, за маминими словами, – це дуже висока похвала. Якщо вона сказала, що щось виконано нормально, то це була рідкість. Як професіонал вона дуже хороша.

І книжка під назвою «Які ж вони – янголи?» у 2007 році таки вийшла?

– Так. «Які ж вони — янголи?» – це моя перша книга, що вийшла друком, тому вона особлива. Написана у мої 16 років для підлітків, лише трохи молодших за мене в той час. “Янголи…” — це історія про дружбу та про ніби-то ідеальний світ, що виявився зовсім не таким досконалим, як здавалося, а головне — про надію, таку необхідну навіть у безнадійні моменти життя. Кожна людина може стати чиїмось янголом, варто тільки дуже захотіти. І ще варто зауважити, що оскільки моя мама – видавчиня, то мені не доводилося оббивати пороги видавництв. Я це добре усвідомила, але не дуже тим користувалася. Скористалася, звісно, для видання першої книги, але потім сказала, що закінчую школу та здобуватиму якийсь фах, тому беру паузу й не знаю, чи далі це вдаватиметься, тому наразі подумаю… То ось і додумалася, що написала другу книжку. У принципі, воно так виглядає, що ймовірно, після першої книжки я, можливо, навіть припинила б писати. Бо в мене був період, коли я серйозно думала про те, що, напевно, не треба цього робити, бо письменників вистачає…

– Тоді чим Ти б займалася?

– Працювала б за фахом. Я ж – редакторка. Я б однаково працювала з літературою. Але тоді я не мала впевненості, що сама буду писати. Імовірно, припинила б писати, але, як кажуть, сам Бог послав…

– …Ідею?

– Ну, так. Мені написала листа вчителька з Тернополя, котра знайшла мене через Фейсбук, де, як і в інших соцмережах, був закритий мій профіль без аватарки (я була такою сором’язливою й ніде не зазначала, що я – авторка книжки, яку вона випадково купила і прочитала). Їй дуже сподобалася обкладинка, тож купила її. Вона написала мені в Фейсбуці дуже теплий відгук про те, що ця книжка витягнула її з депресії, подарувала нове натхнення до роботи і дуже вчасно потрапила до її рук. У неї після емоційного спаду спався емоційний підйом. І мене тоді це якось так зачепило. І я подумала, що якщо текстом можу викликати в людини такі емоції, що вона завдала собі стільки клопоту з пошуком мене і таки знайшла навіть у закритому профілі з чорною аватаркою із синьо-жовтою стрічкою (на знак пам’яті про полеглих бійців, бо тоді, після 2014-ого, вже сталося з Кримом і був такий флешмоб), і людина завдала собі стільки клопоту і знайшла мене серед інших Весен у Фейсбуці через месенджер, хоча я досі не знаю, як вона мене вирахувала, то можна сказати, що появою другої книжки я завдячую саме їй. Вона написала мені дуже теплі слова, запросила на презентацію у свою школу, надіслала дуже теплий відгук дітей на цю книгу, за якою вони писали твори і оформили їх у невеличку роздруківку. Це мене дуже-дуже надихнуло. Ця ж учителька розповіла іншим педагогам про книжку. Були відгуки змістовні, а не просто такі, що, мовляв, ось я прочитав, – а те, що книжка вплинула на світогляд. І мене це дуже пройняло. І я вирішилаписати далі. А ще згодом побачила новини про якусь східну область, у яких ішлося про те, що якісь три дев’ятикласниці загнали свою однокласницю до жіночої вбиральні та намагалися примусити її там піти з життя. Це були дуже емоційні кадри… Це справило на мене сильне враження. Я згадала про своє навчання у школі. У нас не було якогось цькування, але дрібні словесні конфлікти, сутички, погані побажання однокласниць були. Я вже вчилася в академії, коли побачила цю передачу, і вона якось наклала на мене свій відбиток. Мені в школі словесно в грубій формі побажали померти, а в передачі ішлося про більше – фізичний примус. І я подумала: «Господи, як ця дитина мала почуватися! Яка це насправді сильна травма!» І мені захотілося відвернути такі випадки, щоб такого більше не було. Розумію, що це зробити не просто, бо не можна просто так стати панацеєю і якимсь чином вирішити цю проблему, але просто писати – це те, що я вмію робити. Тому я почала писати текст, у якому висвітлила проблему, щоб донести не тільки позицію жертви цькування, а й позицію і причини, чому так роблять агресори. І позицію, і причини, чому ті, хто є довкола, стоять і дивляться на це. Завжди є мішень, завжди є той, хто й неї цілиться, і завжди є той, хто за цим спостерігає. На мою думку, велика проблема підліткових колективів полягає в тому, що молоді люди, котрі умовно є дорослими або лише вважають себе дорослими, не дуже дослухаються до авторитетів – вони самі хочуть бути авторитетами для себе. І мені здається, що найкращий варіант роботи саме зі шкільними колективами в розрізі цькуванння, – це не коли вчителька згори скаже, що так не можна, а коли вони самі це усвідомлять. Ініціатива має виходити від тих самих молодих людей, котрі спостерігають. Тому що агресор так просто не зупиниться, у нього є свої причини такої поведінки. Жертва, вочевидь, не може собі дати ради, бо вона перебуває у своєму складному становищі. А ось ті, хто спостерігає збоку, не беруть прямої участі в конфлікті, але дивляться й нічого з цим не роблять, однак саме вони можуть стати рушійною силою. Окрім цього, в книжці описано ряд історичних моментів, хоча з точки зору літератури це не зовсім правильно, але мені подобається, коли в творах піднімається декілька якихось тематичних пластів, котрі вдало висвітлені та не конфліктують один із одним. Тож у «Лісі…», коли я вже була старша і мала вже частину редакторської освіти, висвітлити питання цькування мене надихнула школа. Книжка «Ліс на межі» – це ніби з продовженням, адже викладаю текст частинами в Інтернеті у процесі написання. Ліс на межі — це особливе місце, куди приводять людину відчайдушні бажання, загадані в надскладних для неї обставинах.

– Чи можеш зараз запросити читача у частинку нетрів того «Лісу…»?

– Так, будь ласка. Ліна потрапляє на межу, наче Аліса в Дивокрай, але ліс не пропонує чарівного печива і напоїв для зміни зросту, кіт з цього лісу не вміє усміхатися, а замість Чирвової Королеви дівчину переслідує незнайомка, якої жахаються навіть лісові вовкулаки. “Ліс на межі” торкається своїми гілочками меж людського терпіння, а там — у нетрях і чагарниках за межею — чатують звірі. В лісових озерах скніють русалки, Лісовий Володар заплутує нескінченні стежки, і ніхто не знає, що чекає на бідолах, яких чорноока незнайомка веде за межу назавжди. Книга присвячена проблемі булінгу (цькуванню) у підліткових колективах, а також торкається питання стосунків між батьками та дітьми. Раджу читати підліткам від 13 років.

– Оксано, Ти пишеш і поезію?

– Так, фактично розпочала віршувати після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Війна застала мене з ковідом, тому перші три тижні я за станом здоров’я залишалася вдома. Але завдяки Інтернету дивилася на це все…. Пам’ятаю, як тоді було тривожно і страшно… Зараз ми трохи з такими новинами звиклися, якщо так можна сказати. Ну, і, крім того, буду відверта: війна у Львові – це не так, як війна в Нікополі, хоча й до нас прилітають і ракети, й дрони… Я тоді лежала вдома, і робота стояла на паузі, бо з ковідом не дуже попрацюєш, і, тим не менше, це була якась така концентрація на новинах і занурення в цю тему. Відповідно, щойно я трішечки окликала і змогла кудись піти, щось робити, я зацікавилася, що можна зробити для спротиву. Натрапила на інформацію, що Таня Пилипець у бібліотеку імені Іваничука на площі Ринок, 9 у Львові пустила волонтерів. Там розтягнули сітки і утворився волонтерський хаб. Власне, площа Ринок – недалеко від мого помешкання, туди можна легко дістатися пішки. У перші дні на вулиці під час повітряної тривоги мені було дуже страшно – я почувалася незахищеною, тож тому намагалася пошукати такий волонтерський хаб, котрий є близько від дому. Я почала ходити туди. Попри волонтерський хаб, бібліотека й тоді працювала, там намагалися проводити хоча б невеликі творчі зустрічі. Приходили письменники, військові й військові письменники, і я заразилася тією атмосферою, й хоча позиціоную себе, як прозаїк, розпочала писати вірші. Спочатку оприлюднювала їх лише на власній сторінці у Фейсбуці. Згодом декілька людей написали, що вони їм подобаються, бо мої слова підтримують, що я допомагаю їм виразити на словах їхні емоції. За порадою цих людей я почала викладати вірші на невеселу, але гостру тему на свою офіційну письменницьку сторінку у Фейсбуці, створену після написання другої книжки під назвою «Ліс на межі». Люди почали звертати увагу на тексти, додалося аудиторії…Нещодавно побачило світ друковане видання під назвою «Нерозстріляні вірші». У цієї збірки з’явився буктрейлер. До речі, кілька цих віршів покладено на музику. Також прочитаєте безкоштовно твори Оксани Весни на сайті https://oksanavesna.com.

– Розумію, що такій зайнятій людині, як Ти, мати вільний час не щастить, та кортить запитати творчу особистість ще й про хобі… Маєш якісь захоплення?

– Захоплення? Так. Письмо вважаю частково захопленням. Люблю малювати, зокрема акварелями. Я не є якийсь шедевральний художник, не вмію малювати так, як би хотілося, але мене ця робота з кольорами розслабляє, тоді з’являється натхнення, в тому числі – і спонукає писати. Хоча писати – це праця. Також мені подобається якесь рукоділля: плетіння та вишивання бісером. Мені подобається різна ручна робота. Пригадую, коли була молодша, то бігала на одноразові маленькі майстер-класи: ліплення, розпису. Мене заворожував процес, коли не було нічого, а тут із твоїх рук з’явилося щось гарне. Зараз знайшла прикладне застосування для своїх хобі у волонтерстві. Хлопці передають із фронту трофеї: гільзи, осколки гранат, іншого, а дівчата в бібліотеці, коли довідалися, що я малюю, запропонували долучитися до художниці, котрій до того випадало багато роботи. І я долучилася – розписую трофеї. Є такий проєкт – Трофейна. Ми все це розписуємо і продаємо, а потім виручені кошти повертаються назад до хлопців у вигляді берців, спорядження, турнікетів… Можливо, читачам буде цікаво побачити ці речі, задонатити хлопцям… Це було б дуже корисно, бо це – пряма підтримка ЗСУ. Тому приходьте на площу Ринок, 9.

– Як ставишся до такого модного зараз кімнатного квітникарства?

– Попри такий природничий і поетичний псевдонім, я – дитина асфальту. Мені подобається природа, але на листівках, ілюстраціях, світлинах, бо мене дуже люблять комашки… Оскільки в реальному житті мені природи не вистачає, то подобається розглядати її на картинах – таке ось заміщення, компенсація. А кімнатні квіти в дитини асфальту не ростуть… Чи самі не ростуть, чи піклування аж забагато – якась причина є.

– Про що ще хочеш сказати читачам?

– Про те, що на моєму сайті https://oksanavesna.com є блог із творами. Їх мені диктує мій весняний Муз, я не хочу з ним сваритися і пишу так, як Він диктує. Там я розміщую деякі твори, які можна прочитати безкоштовно: оповідання, новелки, частини «Лісу…» як продовження книжки про Сову (коли книжка виходить, такої можливості вже нема), українознавчу прозу для дітей (історії про крихітних драконів, про наші звичаї тощо), коротку воєнну прозу. Причому, деякі твори будуть там постійно. Бо розумію, що сьогодні книжка – це недешеве задоволення, тому не хочу, щоб люди купували кота в мішку й даю можливість читати попередньо, зрозуміти, як я пишу, визначитися, чи підходить вам таке чтиво, чи ні. Це дуже індивідуально, тому кожна людина можна зайти на сайт і прочитати. У своїх книжках я висвітлюю соціальні та психологічні людські проблеми, загортаючи їх у фантастичні обгортки. Кожна моя історія — це маленький світ, у який я запрошую. Сподіваюся, ми станемо друзями, об’єднаними крізь простір і час за допомогою слів. Доступна також соцмережа «Фейсбук» із «Тік-ток» і Ютуб-канал. З ініціативи волонтерського центру складено й розміщено непогану інструкцію, як плести маскувальну сітку. Ми плетемо вузликами, таку фізично плести важче, ніж безвузлову, але вона надійніша, бо, якщо пошкоджується в якомусь місці, то далі не розплітається. На Тік-тоці завжди виходить начитка моїх віршів, там також демонструю відео з деякими розмальованими трофеями. Мене не дуже вистачає на відео-мережі. На Ютубі завжди виходить бук-трейлер перед новою книжкою. Читаймо наодинці, читаймо разом, волонтермо і нехай історії нас об’єднують.