Багато можна довідатися про видатних людей Уляну Кравченко (18 квітня 1860 – 31 березня 1947) і Миколу Устияновича (25 листопада (7 грудня) 1811 – 22 жовтня (3 листопада) 1885) у місті Миколаїв на Львівщині. У цьому місті гостинно відчиняє двері екскурсантам Народний літературно-мистецький музей Миколи Устияновича та Уляни Кравченко. Він у Миколаєві – як прихисток історії краю.
– Ким був Микола Устиянович? Відомий як поет, священик, громадсько-політичний діяч і четвертий у Руській Трійці, – розповідає завідувачка установи Марія Ганич. – У нашому містечку він прийшов на світ, тут його родинне гніздо, на «золотистих пісках» пройшло його босоноге дитинство і юнацькі роки. Миколаїв – це місто з українським характером. І родина Устияновичів розвивала тут національно-громадську діяльність. Уже у 1848 році відзначається тут поет Микола, а потім його син, маляр Корнило. Із Миколою Устияновичем духовно поєднані місто Миколаїв і селище Славське на Сколівщині. Ось як отець Микола писав про це в поемі «Вспомини»:
"…У Верховині скільській мні Славсько надали, І там я мій мужеський вік пережив".
Про родинне місце Устияновичів у Миколаєві знаємо зі «Вспоминів» поета ще й таке:
"…Бачу під стріхов хатину, Садок і обійстя, що звуть «на Пісках», І всю, так молодшу, і старшу родину, І мудрого діда в садку при пчолах»".
Пізніше на тім обійсті у хаті Устияновичів народиться перша україномовна жінка-поетеса Галичини – Уляна Кравченко (Юлія Шнайдер).
Із записок Уляни Кравченко: «Книга мого життя розкрилася одного незвичайного дня. Була весна і Великоднє свято. Акт народин довершився у домі Миколи Устияновича, нашого славного повістяра й поета. Поет Микола був тоді священиком у Славську. Тут лишилася тільки традиція про поета й подвижника національно- громадської діяльності. З уст членів його рідні, які нас оточували, я чула багато про поета. Ніжність його віршів чарувала мене. Вже тоді я захоплювалася його віршами, як цей:
Дитино красна, голубко тихенька,
котору мати в нещасній годині
на світ родила, промов, щось живенька,
промов до світа і к милій родині…
Мій батько їх цінив і знав напам’ять «Рекрутку», «Пещену дитину» та інші. Батько називав Миколу Устияновича «руським соловейком».
Мій родаче! Нам одна земля родима, одні цвіти, ліси, гори, небо викохало нас – тож і духом ми собі покревні… Ти мені отець! Ти славу всю забереш … Ти красу всю виспіваєш… Ні! Не завидую тобі, бо слава Твоя – то слава вітчизни!
Дім Устияновичів, в якому ми мешкали 10 літ, залишиться в моїх спогадах усе як святиня. Дім, де я бачила своїх батьків, той дім, де я чула, що в ньому жив Микола Устиянович, залишився для мене все дорогим. А ті просторі, розкішні городи, ті цвіти, між якими і я виростала, і досі мені дорогі…
О, як я хотіла б говорити з Устияновичем! Я хотіла бути і в Славську, де від 1841 року перебував мій духовний батько, М. Устиянович, один із пробудників Галичини. Його добре лице, що його бачу на світлині, будить у мене довірливість. Коли не приїде він сюди, до рідні у Миколаїв, відвідаю його у Славську.
Та, на жаль, він уже на далекій Буковині у Сучаві. Хоч його уже там не побачу, то про нього розпитаю людей.
Хочу пізнати Скільські гори і далі Гуцульщину, гордих легінів, демонічних героїв повістей «Месть верховинця», «Страстний четвер». Я захоплена бойківською ношею і фольклором».
У серпні 1877 року Уляна Кравченко таки відвідала Славськ, як вона писала: «де мешкав мій дорогий земляк отець М. Устиянович до 1870 року. Мої дядьки знають його ще з часів з’їзду наших учених, знали і стрічали його в Скольому та інших місцевостях Скільщини. Кругом Славська гарна околиця, хоч далека від культурного світу. Коли чую шум смерек, бачу отари на полонинах, то здається бачу малюнки з повісті «Месть верховинця». Переді мною з’являються Федір Медуляк, Продан Наливайко, Молана Кожанова. То знову з повісті «Страстний четвер» виступають Зіна й Олексій та Зубаня Гафка… Плаями з верхів іде з дитинятком рекрутка й питається зустрічних людей: «Чи чули, де друг мій?»
І поема «Путь на полонину» з описом сходу сонця, і «Могила Святослава», і «Скала над Бубнищами» – це твори, пов’язані з гарною Скільщиною. Всі ці місця мені дорогі, де бував автор, і все, що відноситься до нього, цінне все, що розказують про нього дядьки та інші люди. Дорогі пам’ятки.
А люди говорили про його добре серце. Власне, те серце зробило його поетом. Уся Скільщина любила його – і він любив своїх верховинців.
І я відчуваю посвоячення та близкість з верховинцями. Адже матуся моя походить із села Побук недалеко Сколього. Була дочкою священика отця Іллі Лопушанського. Радію нашими національними здобутками. А ім’я мого дорого земляка, Миколи Устияновича, навчилася вимовляти разом із ранішньою молитвою. Хоч Устиянович виїхав з улюбленої Верховини, осиротив, як тут кажуть, своїх верховинців. Я забажала поглянути на місце, де він проживав, на могилу його жінки, з якою прощався, та на міст на ріці Опорі, де його прощали дрібні сиротята й довколишні люди».
– Ось такі спогади залишила нам Уляна Кравченко про нашого земляка, отця Миколу Устияновича, – каже завідувачка народного літературно-мистецького музею Миколи Устияновича та Уляни Кравченко Марія Ганич. – А чи відомо жителям миколаївської землі про страждання Уляни Кравченко після трагічної загибелі єдиного сина? У життєвій історії Уляни Кравченко є ще багато незвіданого. 28 листопада минуло 105 років від дня трагічної загибелі Юрія Нєментовского – єдиного улюбленого сина письменниці.
Зі спогадів учительки Солецької школи Сюзанни Говорко, яка була близькою приятелькою Уляни Кравченко: «Вона дізналася про загибель свого сина, відомого письменника, живописця, перекладача, який брав участь у боях під Яворовом у 1918 році, зовсім випадково. Найперше вона мала перед тим символічний філософський знак, коли яблунька в шкільному городі в Сільці почала раптово сохнути. Уляна Кравченко ще не знала про загибель сина. Її служниця, яка пішла до магазину по м’ясо, завернула його в газету. Принісши до шкільного помешкання, письменниця розгорнула цю газету і побачила некролог про свого сина Юрія Нєментовского».
Зі спогадів Ольги Дзядик, яка проживала на квартирі Уляни Кравченко в Перемишлі, дізнаємося: “Юрій (Єжи) Нєментовский дуже любив і поважав свою матір. Розмовляв з нею тільки по-українськи, співав українських пісень, був, як зазначала Нуся (сестра), художником і поетом. Юрій, крім польської мови, мови свого батька фон Нєментовского, вільно володів німецькою та англійською мовами. Була це людина надзвичайно талановита, висококультурна, інтелігентна, а при тому – благородна і чесна. Про Юрія, його творчість як художника і поета є маленька книжечка польською мовою. Цю книжечку я завезла і віддала в музей у Дрогобичі на бажання Нусі”.
– Тому, – вважає Марія Ганич, – його постать заслуговує окремого дослідження в історії культури Галичини. Похований Юрій Нєментовский у м. Яворові на місцевому цвинтарі. Кілька років тому на його могилі встановлено новий пам’ятник. На пам’ятній таблиці напис польською мовою: Юрій Нєментовский, легіоніст, трагічно загинув 28.11.1918 р. Властиво частина віршів Уляни Кравченко і торкається цього тяжкого періоду. Це був час воєнної розрухи і визволення від російської окупації, час втрати свого друга і порадника Івана Франка. Врешті, це був час, коли Уляна Кравченко дізналася про загибель свого сина і написала ці рядки:
“Туга за одиноким сином, що згинув на полях боїв у 1918 р.
Тужу за тобою… але піду сама…
В морі світла стрінемося… може…
В житті дарма бажати з’єднання душ…
Кохання не стоплює душ в одно –
як огонь металі в аліяж…
Наша земля одна могила
Героїв-лицарів – за волю…»
Уляна Кравченко писала: «Цілу славу борців – моїх предків переживаю, відчуваю, перевищую, бо терплю їхнім терпінням, терплю за всіх. Тяжко-важко на душі, коли не по силі нам задержати хід подій, або звернути на іншу дорогу. Як часто відчуваю, що є ситуації, коли треба тільки сили фізичної, тої брутальної сили до оборони, до здобуття позиції, до зломання противника…»
…Відвідування народного музею Уляни Кравченко та Миколи Устиновича нікого не залишає байдужим до рідної землі, що дала українському народові таких світочів духа. Любов’ю і відданістю Україні переповнені серця і нинішніх поколінь, особливо тих захисників, котрі в гарячих боях воюють з російськими загарбниками, наближаючи перемогу та об’єднуючи в цьому змагу всіх небайдужих, всіх, хто прагне волі й миру, всіх нащадків волелюбного українського народу…
(Світлини з відкритих джерел)